Виявилося, що після падіння «Грюнса» частині османських галер таки вдалося проскочити у відкрите море. «Свята Еліза» та «Місячне Сяйво» боронилися від численного ворога. Здійснивши обхідний маневр, бербери залишили у спокої обидва величезних флюїти, захоплення котрих не обійшлося би без втрат, та вдарили у скупчення римських галеасів, на одному з яких перебував і Норберт. Вони довго трималися, не дозволяючи нападникам захопити судно, й під час бою побачили, як Доріа, скориставшись зміною вітру, почав відводити основну ескадру у відкрите море. Не дочекавшись підтримки від венеційців, кораблі Папи Паулуса Третього та ордену Святого Іоанна опинилися на самоті проти численнішого ворога.
Одне з ядер потрапило до порохової каюти, і корму їхнього галеаса рознесло на друзки. Останнє, що довелося побачити Норберту перед тим, як опинитися у воді, — це втечу кораблів Доріа. Натомість берберські галери були кругом. Прудкі, наче водяні щури, вони проривали стрій та дірявили таранами неповороткі галеаси об’єднаного флоту, а потім ішли на абордаж, довершуючи справу врукопашну. Намагаючись задавити нападників вогневою міццю, кораблі Ліги потрапляли ядрами у свої ж, котрі розташувалися надто густо. Поступово битва перетворилася на масову втечу. Галеаси ставили вітрила і, використовуючи попутний вітер, рятувалися у відкритому морі.
Про долю «Святої Елізи» та «Місячного Сяйва» врятований найманець не міг сказати більше нічого, проте припускав, що, найімовірніше, обом флюїтам також удалося вийти з битви. Йому пощастило залишитися непоміченим і, тримаючись за уламок борту галеаса, нещасний провів ніч у воді, подумки прощаючись із життям.
Коли туман розсіявся, усе стало остаточно зрозуміло. Якимось дивом шебек опинився у затоці Амвраїкос. Як це сталося — для усіх трьох було повною загадкою. Позаду проглядалися обриси островів, що перетинали вихід із затоки, а на півночі далекою смужкою майорів берег. Ще учора тут стояли основні сили берберів. Тепер лише лагідні вранішні хвилі гойдали уламки.
Зігрівшись, Норберт зміг гребти, і човен рушив на захід. Та це виявився ще один острів, утім, досить великий, а отже, там могла бути вода. Вони запливли за гряду каміння, у пошуках бухти, щоби сховатися. Просто з води скелі здіймалися догори, і тут не було жодної можливості не лише зберегти човна — взагалі вилізти на берег. Довелося обпливати острів, ризикуючи наразитися на ворога.
Розбита галера стояла попри берег, засівши носом на кам’янистій гряді. Корми у неї не було. У розгаратаних бортах зяяли діри, щогла впала, й кінець її разом із кормовою частиною палуби ховався під водою. Два спотворених людських тіла у чалмах валялися посередині галери. Третій розбійник напівсидів, спираючись спиною на борт.
Серце Деніела здригнулося, а в череві несподівано утворилася така порожнеча, що заніміло геть усе. Випустивши весло, він став на неслухняні ноги. Пальці міцно обхопили борт.
— Що там, мастере Деніеле? — не зрозумів Крюйс.
Норберт також облишив весло, проте кілька зайвих гребків з його боку призвели до того, що шебек розвернувся носом до розбитої галери і наплив на занурену палубу. М’який поштовх припинив рух човна. Це виявилося наче знаком для шкіпера, і, хапаючись за борт, Данило нетвердими ногами вийшов на ніс та переліз на берберську галеру.
— Мастере Деніеле! Куди ви?
Але він уже не чув. Підлізши майже рачки до напівлежачого реїса, Данило опустився на коліна й завмер.
Це був Лук’ян. Його спина спиралася на розламаний шпангоут, через що тіло не з’їхало донизу, хоча руки ні за що не трималися. Розплющені очі ще блищали, хоча дивитися вже не могли. На ньому був той самий чорний бусурманський одяг, а права рука, зігнута у лікті, затискала рану на грудях, нижче якої тканина засохла від крові.
Не привиділося. Саме він тримався за щоглу, розмахуючи шаблею, на галері, яка атакувала «Святу Елізу». Саме він, а не хто інший вигадав хитрість, що дала змогу берберському судну обдурити канонірів найбільшого флюїта і наблизитися на абордажну відстань. І усе лише з однією метою — той, хто лежав перед ним, також жадав зустрічі. Втім, волею Небес вона мусила відбутися саме у такий спосіб…
Сухі порепані губи Данила розтулилися несамохіть, наче він хотів щось сказати, проте й далі мовчав, адже досі не міг збагнути хто перед ним — мертве тіло чи жива людина. Позаду гукали, а шкіпер, забувши про залишки своєї команди, далі сидів навколішки, розглядаючи того, кого дотепер з упевненістю міг назвати принаймні ворогом.