Лук’ян помирав, але був ще живий. Це Данило зрозумів остаточно лише тоді, коли погляди їхні зустрілися. Так дивитися могли тільки живі очі. Одне з них колись давно було неймовірно скалічене, та вони обоє бачили і розуміли, хто перед ними. Цей погляд не висловлював нічого. І марно було шукати у ньому бодай сліду від того, чим живе людина, коли руки її ще тримають шаблю. Зброя лежала поруч, і пальці лівої руки Лук’яна, що безсило сповзла на палубу задовго до того, як його ворог підійшов сюди, торкалися руків’я.
Він дивився на Данила байдужим поглядом, у якому годі було намагатися уздріти бодай залишок ненависті. Ці очі не просили нічого, натомість просто споглядали, оскільки ще здатні були бачити світ. Данило хапнув грудьми, наче збирався щось мовити, але слово це ніяк не могло злетіти з уст, адже той, хто зараз помирав перед ним, завжди мав інше ймення. Споконвіку він був Чихонею, створінням, на яке шкода навіть плюнути, тому й не вимовлялося оте справжнє ім’я, котрим нарекли цю людину в церкві.
— Лук’яне…
Вичавлене з власних вуст, воно звучало справді дивно і неймовірно різало слух, але Данило спромігся ще раз:
— Лук’яне!
От і розставили по місцях… Той, хто застиг перед ним, дихаючи через раз, не міг бути Чихонею. Бо справжній Чихоня, якого він пам’ятав, навіть будучи напівмертвим, мусив плазувати на колінах, благаючи про порятунок. Перед Данилом сидів воїн, і рука його, вже не здатна втримати життя у власному тілі, тяглася до зброї, тому що мусила її торкатися.
— Лук’яне, ти живий?
Простягши руку, Данило торкнувся його плеча. Той не застогнав, та обличчя нещасного ледь помітно скривилося. Повіки опустилися, проте одразу ж розплющилися знову. Те, що відбулося кілька років тому, постало у пам’яті зненацька. Палуба тієї галери також наполовину занурювалася у воду. Дикий біль пронизував груди, з яких стирчав кинджал, бракло повітря, клекотало у горлі й темніло в очах. Здавалося, він бачить смерть, і могутнім рукам уже не ставало сили подерти ворога на шмаття. У сліпій некерованій люті пальці Данила намагалися застромитися в очі того, хто зараз прощався із життям, кого він мав утопити ще багато років тому в річці Бог.
А далі сталося диво-дивне. Усередині почало щось коїтися. Щось невідоме та незбагненне дерло зараз його душу. Пошерхлі губи ворушилися, а Данилові причувався пташиний спів, що завжди стояв у ранковому гаю над річкою. А запах щойно скошеної хобти на росистому лузі не давав дихати. Це відбулося раптово, наче зарипіли двері старенької хатини, а за ними простяглося те, що давно вже мало зникнути назавжди — вишневий цвіт, дзвони, кукурікання півнів і парне молоко у глечику, а над усім цим — голоси невідомо чиї, але рідні. Виходить, ще не зникло, просто заховалося, лишилося десь дуже далеко.
І той, хто зараз помирав перед ним, був останньою мотузкою, навіть ниткою, дуже тоненькою, що за стільки земель та років ще єднала його з отим давнім. Ця волосінь дивним чином намагалася втримати його здоровенне тіло, досі прип’яте до тих давніх-давен, котрі тепер уже справді кануть безслідно у чорноті морської глибини, щойно заплющаться очі пораненого. Кануть навічно.
— Лук’яне!
Тепер це слово, як і всі інші, взагалі не хотіло вимовлятися. Щось душило груди зсередини, й від цього жахливо пекло у горлі та здригалися плечі. Витримати таке було неймовірно важко. Троє позаду, нічого не розуміючи, мовчки дивилися йому в спину.
— Лук’яне! Розплющ очі! Не помирай!
Підіпхавши руки під його коліна та плечі, Данило підняв Лук’яна і рушив до краю. Палуба хитнулася під вагою двох тіл, але він устояв і, переступивши через борт, обережно поклав свою ношу там, де кіль заглиблювався у дно, а корма нависала, створюючи захист від сонця. Руки тремтіли, і, стягнувши зі себе камзол, Данило надрізав та відірвав його нижню частину, оперезавши смугою тканини рану на грудях Лук’яна, решту скрутив та підклав йому під голову.
Розігнавши залишки туману, сонце палило. Вітер зовсім заспокоївся, і спека збиралася поглинути увесь світ, аби доконати п’ятьох нещасних, двоє з яких і без неї збиралися віддати Богові душу. Вітрило шебека було спущене, і Данило, чиркнувши з краю кинджалом, віддер добрячий шмат.
— Мастере Деніеле! — цей крик одночасно вихопився у Крюйса та жовніра, котрий ще тримався на ногах. — Що ви робите? Ви збожеволіли!
— Мовчати! — засичав Данило, обертаючись до них. — Геть. Сідайте на весла! Нам потрібно на берег!
— Мастере Деніеле, — рука Крюйса лягла на руків’я палаша, бо зброя ще залишалася при старому воякові. — Ми не хочемо гинути разом із вами. Навіщо вам цей бербер? Викиньте його за борт!