Усі троє загрозливо насувалися на свого шкіпера, у котрого Господь, вочевидь, забрав розум. Крюйс був попереду, двоє інших притискалися до бортів. Норберт узагалі не мав зброї, проте відчував, що настає мить, коли знову доведеться боротися за власне життя.
Данило кинувся першим і, блискавично збивши набік клинок Крюйса кинджалом, з усієї сили вгатив його у груди так, що той відлетів до носової частини човна. Поштовх плечем відкинув жовніра на борт, і він, випустивши занесену догори зброю, шубовснув у воду. Ззаду навалився Норберт, але зробити щось голіруч із таким велетнем найманцю не вдалося. Здерши його зі себе, Данило перекинув нещасного назад у хвилі, які за останню добу стали для нього рідними, і тепер обидвоє вояків хапалися за краї шебека з того боку, аби не втопитися.
Крюйс повільно підводився, тримаючись за груди.
— У команді один шкіпер, — важко дихаючи, мовив Данило. — І хто його не слухає — бунтівник. Ти мав би краще за них розуміти це.
— Я все розумію, мастере Деніеле, — кривився від болю той. — Не розумію лише, навіщо вам цей розбійник. Господь забрав у вас розум. Вони дерли шкіру з наших жовнірів. Викиньте його за борт, інакше я зроблю це сам.
— Цей воїн не є бербером, — відповів Данило. — Ми росли з ним ув одній землі. Разом росли. А потім разом потрапили до татарського полону. Нас викрали ще юнаками. Він мій. А розум Господь забрав у вас, якщо кидаєтеся на свого шкіпера зі зброєю. Ви хочете жити. Без мене вам важче буде гребти та боронитися.
Ноги Крюйса підігнулися, і він змучено сів на дно.
— Пробачте мене, капітане…
— Склади усю зброю на кормі, — наказав Данило. — Я віддам її вам, якщо доведеться битися. І витягни цих двох. Без них ми також швидше загинемо. Триматися разом! Це наказ. І слухати мене…
Суперечка забрала чимало часу та сил. Сонце нещадно палило з небосхилу, крадучи останні краплі життя в людей, готових кинутися уплав до скелястого берега, на якому могла текти холодна джерельна вода. А могло лише стирчати розпечене каміння. Від цих думок паморочилося головах.
Шебек таки заскреготав днищем по камінню, насунувшись на відлогий берег. Тут скеля вже не могла затулити нещасних од палючого сонця, але між кам’яними брилами проглядався шлях догори. Прісна вода була єдиним порятунком. Данило простягнув зброю Крюйсу та Норберту, котрі зібралися зійти на берег, а сам розтягнув шмат парусини між кормою і бортом.
Очі Лук’яна тепер були заплющені. Сухі й порепані губи розтулилися, і крізь них ще проривалося час од часу слабке дихання, майже непомітне. Відірвавши нитку від вітрильної тканини, Данило тримав її біля рота помираючого, і вона раз у раз рухалася, а отже, життя ще теплилося у тілі. Крюйс стояв над ними, споглядаючи це.
— Мастере Деніеле… Я нічого не раджу вам і буду підкорятися вашим наказам, але… Дайте йому померти. Навіть якщо ми з Норбертом знайдемо воду і принесемо її, він не доживе до цього. Відпустіть нещасного на небеса, хоч би якому Богу він молився.
Данило не відповів нічого. Мовчки всівшись під саму корму, він уклав голову Лук’яна собі на коліна і витягнув кинджал.
— Це мудре рішення, шкіпере, — мовив Крюйс. — Повірте, я розумію вас…
Він зігнувся, оглядаючи порожній міх для води, котрий збирався узяти зі собою. Коли ж старий вояк знову обернувся до свого капітана, рот його несамохіть роззявився, а голова скрушно хитнулася. Прикре зітхання вихопилось із грудей.
Кинджал валявся на дні шебека, натомість на згині ліктя Деніела зяяла невелика рана, перетинаючи жилу. Темна густа кров цюрком бігла до розтуленого рота Лук’яна і коли заливала його губи, горло пораненого робило ковтальний рух. Тоді Данило тулив до рани пальця, перетискаючи жилу, а потім забирав його, чекаючи, доки живильна рідина знову наповнить рота. Троє знесилених вояків застигли на місці й дивилися на них, забувши про усе навколо.
— Я чув про таке, коли плавав із Джоні ван Герстом. У такий спосіб капери рятували тих, кого будь-що належало вберегти. Не стійте. Йдіть шукати воду.
Так само мовчки Крюйс та Норберт вилізли на берег і зникли серед скель. Лук’ян припинив ковтати і чергового разу зайва кров розтеклася по його губах та підборідді. Затиснувши міцно лікоть, Данило сперся спиною на борт і заплющив очі, а коли отямився, перед ними синіло небо. Воно не мало меж. Здавалося, лише тепер він остаточно це зрозумів. Над ними з криками кружляли чайки, час од часу потрапляючи у поле зору, але вони були тут, поруч, дуже близько. Самі ж небеса простягалися хтозна-куди.