Лише за місяць той почав оживати — їв сам, пив воду і міг перекрутитися на своєму настилі. Одного разу, коли Дамір на самоті мучився з човном, здоровезний воїн, якого кликали Деніелом, підійшов і, схопившись за корму, перетягнув його у зручне місце, а потім сам перекинув догори дном. Він знав толк у цій справі, бо коли Дамір заходився конопатити пробоїну, зупинив його.
Ці кремезні руки вміли не лише вювати. Узявши сокиру, він виламав дві підгнилі дошки, не пошкодивши при цьому інших. А те, на що спромігся потім, виявилося для рибалки справжнім дивом. Зробивши тесло, Деніел вистругав дві такі самі, й невдовзі вони лягли на місце, наче завжди там були. Конопатив човни він також по-іншому, і до глибокої ночі вони з Даміром сперечалися, переважно на знаках, про те, який спосіб кращий.
Наступного дня човна спустили на воду, і побачивши, що пораненому маленькому воїнові краще, Деніел тягав сіті, чистив та солив рибу, а на ніч заходився ладнувати двері обох хатин. Його руки могли справді усе. На березі між брилами валялися залишки розбитого човна. Розібравши його, Деніел повитягав незогнилі дошки і склав з них іншого, набагато меншого. Новий човен мав дивакуватий вигляд, не тримався на воді, перекидаючись на бік. Не витримавши, Дамір розсміявся.
Але це зовсім не збентежило чужинця, і, зрубавши невеличке деревце, він узявся за весло. Човен не мав жодного кочета, а весло так і залишилося одним-єдиним. Приладнавши на його кінець маленьку поперечину, Деніел увійшов по коліна у хвилі й попхав човна ногою, а щойно той намірився перекинутися, поставив її на дно. Очі Даміра здивовано закліпали, коли кремезний чолов’яга відіпхнувся від каміння і став у човен обома ногами, а потім загріб лопаттю весла. Човен рушив від берега, підскакуючи на хвилях, а рибалка сміливо гріб навстоячки та увесь час із одного боку, спрямовуючи, однак, човна туди, куди бажав. Допливши до сітей, він усівся на його дно і почав тягти, а коли траплялася риба, кидав її навколо себе.
Це було диво. Упоравшись, Деніел так само навстоячки підплив до берега і скочив у воду. Дамір схопився за голову, проте дивний човен і не збирався перекидатися, натомість, заповнений рибою, твердо гойдався на хвилях. Коли здобич витягли на берег, Дамір вирішив спробувати, та встояв у човні лише мить. Дно гойднулося та вискочило з-під ніг, і рибалка з головою занурився у воду. Ось коли настала черга чужинця. Він сміявся весело й завзято, показуючи пальцем і балакаючи по-своєму.
Дамір не здався. Два дні рибалка терпляче опановував чудернацьку варку, бо, засвоївши цю науку, отримував змогу при потребі рибалити на самоті. І це вдалося. Третього дня він уже справно плив, тримаючи рівновагу, та спритно загрібав наприкінці кожного руху від борту, аби човен не крутився по колу.
Того ж вечора Деніел відв’язав Васко та привів до нього. Він багато говорив, доповнюючи мову знаками, але з усього рибалка зрозумів лише одне: усі повинні залишитися в бухті доти, доки не одужає поранений. Цей чоловік, грізний напочатку, тепер просив про допомогу, даючи зрозуміти, що інакшого виходу в них нема.
Гірше минулося. Навіть Васко без остраху ходив поміж ними та виконував звичну роботу. Втім, чорні думки поверталися і не раз. Що станеться далі? Чого забагнуть чужинці, коли йтимуть? Та й куди звідси підеш? Шебек надто великий, аби учотирьох плисти у море. Власне, утрьох — отой найменший та поранений — не гребець. Що далі?
Сам Деніел, незважаючи на страшний вигляд, не викликав здригання. Відчувалося, що цей воїн не мав би образити беззахисного. Кілька днів тому він змайстрував із дровиняки вулик. Роблячи — усміхався. Тепер там гудуть бджоли. А решта?
Старий і похмурий, котрого кликали Крюйсом, виглядав злим та підступним. Такий за потреби знесе голову Васко чи ще меншому хлопцеві, як буде потрібно. Молодий вояк — також не знати хто. Як зиркне спідлоба отой Крюйс — що завгодно зробить. Реїси ж плавають багато років. З ними усе зрозуміло. А за цих віддячать і пам’ятатимуть. Тихо підпливуть та заберуть надрання всіх разом. І усе скінчиться. Він далі ловитиме рибу та готуватиметься до зими. Тим паче, кілька днів тому Кадрі приніс із селища тривожну новину. Дізнавшись, що до чого, Траян висловлював занепокоєння довгою присутністю чужинців. Насувалася зима, і належало починати великий лов. Люди не бажали спускатися з гір, щоб це бачили чужинці. Скільки їх потім припливе, щоби грабувати селище?
Дамір поклав голову на коліна й важко замислився.
— То куди мені бігти, стріче? — нетерпляче озвався Васко.