— Можливо, ти попливеш човном до старого Нікола.
— Туди, де причалили бербери?
— Цить! — визвірився рибалка. — Мовчи, паскуднику! Прикуси язика свого. І не дай Боже тобі при чужинцях сказати, що бачив галери. Замовкни й роби те, що скажу.
Данило приладив дашок до ковбана, з якого була вибрана середина, і прорізав унизу вузьку щілину. Тепер залишилося запустити сюди рій, який напередодні сів на колюче дерево з маленькими листочками. Поруч стояв трохи менший вулик, зроблений кілька днів тому, і в ньому вже гуділи бджоли.
Рипнули двері, й усередині щось здригнулося. У кутку Крюйс і Гален грали в кості. Лежанка Лук’яна була порожньою.
Обличчя Деніела висловило надто багато, тому, не чекаючи його гарчання, Крюйс мовив:
— За хату вийшов, на траві полежати.
— Сам? — тільки й видихнув Данило.
— Сам, — підтвердив Гален. — Мастере Деніеле, він устав та пішов.
Лук’ян лежав на боці, підігнувши коліна до живота, й не рухався. Данило занепокоєно зігнувся над ним.
— Лук’яне!
Очі його були розплющені й дивилися перед собою.
— Що з тобою? Навіщо виліз сюди?
— Ти носив мене на руках. Тепер я можу сам. То навіщо?
Він говорив, не повертаючи голови, лише поклав руку на правий бік грудей, бо так дихалося легше.
— Болить? — запитав Данило.
— Не дуже. Я можу ходити, — відповів той.
— Покажи, — попросив Данило. — Стань на ноги. Я хочу бачити це.
Мовчки розігнувшись, Лук’ян перекинувся на живіт, знову підтягнув під себе коліна, опісля повільно випростався і тепер стояв нерухомо, притискаючи рукою пов’язку на грудях.
Данило став навпроти і задоволено спостерігав картину, як Лук’ян робив доволі тверді кроки, а потім забаг:
— Стій отак! Не сідай. Бачу, ноги твої стали твердими. Чекай на мене.
Він прожогом кинувся до хатини, а коли повернувся, Лук’ян ще стояв. Підійшовши, Данило витягнув з-за спини шаблю і подав йому.
— Ось. Я зберіг. І чекав цього дня, щоб віддати тобі. Це твоя зброя. Візьми, і нехай руки твої стануть такими самими твердими, як були. Змахни нею! Покажи мені свій удар, який я бачив лише раз! Удар Шейтан-бея. Ти ж не знаєш — за рік після того він урятував мене. Зараз я б не стояв отут. Колись розповім. Але не тепер.
— Дякую тобі, — проказав Лук’ян, сідаючи на траву. — Цю шаблю я сам зробив у кузні Ахмета. Своїми руками. Вона рятувала мене.
— Розповіси, — Данило присів поруч. — Обов’язково. Лук’яне! Скоро ти зовсім станеш на ноги. Треба буде йти звідси. Послухай мене. Крюйс і Гален хочуть повертатися до Фризії, де ми жили у замку Гронінґен. Норберт також, бо Саксонія та інші германські князівства лежать поруч, якщо йти звідти на схід. Перед початком битви я бачив карту цих земель. Дейхграф ван Герст привіз із германських країв, де її склали вчені люди за королівським наказом. Я довго роздивлявся цю карту й запам’ятав усе. Бачив не лише море, в якому мала відбуватися битва з берберами, а й усе, що навколо. Там є річка Бог. Їхньою мовою вона зветься «Буг». Ми ж звідти. Не може бути ще однієї річки з такою назвою. Та й потім — вона впадає у менше море, яке вузькою протокою з’єднується з великим, де й відбувалася наша битва. Це море на тій карті зветься «Білим», а ще наші шкіпери звуть його Середнім.
— Ак-Деніз, — мовив Лук’ян. — І я бачив не раз карти мореплавців зі сходу. Вони схожі між собою. На мові османів це море зветься Ак-Деніз. А оте маленьке, куди впадає річка Бог, — Кара-Деніз, тобто Чорне море. Туди мене вивезли у татарському човні.
— Коли я покинув тебе, — додав Данило. — Ти розв’язав мені руки, а я кинув тебе і втік. Давай забудемо те, що сталося колись, — добре воно чи погане. Викиньмо — і все. А шлях до річки Бог тепер є по землі. На захід звідси імперія Карла Габсбурґа, за якого ми воювали, Рим, а ще далі — фламандські землі. На сході — «Золота країна», за яку бився ти. Я бачив її, коли ще давно плавав із каперами. Ти звеш її османським царством. Ми підемо на північ між ними. Десь там річка Бог. Давай підемо! Якщо довго йти, то дійдемо. Там, у Фризії, я також розглядав карти. Бачив навіть круглу, мов куля. Ти знаєш, що Земля також, наче куля! Вона кругла!
— Звісно, — відповів Лук’ян. — Я прочитав про це багато мудрих книжок і знаю навіть її розмір та відстань до Сонця. І те, що вона обертається навколо Сонця, а не Сонце навколо неї, як може здатися людині.
— Брешеш! — не повірив Данило. — Як таке може бути? Та й де ти міг узяти такі книжки?
— У палаці халіфа, якому служив. Це ви звете їх дикими розбійниками. Насправді вони вміють вимірювати відстані, плавити скло, робити пахощі та ще багато такого, що навіть важко уявити.