— І ти бачив це?
— Навіть робив, оцими руками. Доки не став… реїсом. Так, я став воїном, хоча ніхто не вірив у це. Власне, я й сам не вірив. Уже багато років я реїс. Але… не відчуваю, що народився саме для цього.
Лише тепер Лук’ян зазирнув йому в очі.
— То давай підемо! — не вгавав Данило. — Там, у замку Гронінґен, я рахував шлях од Фризії до наших земель. До річки Бог. Це не так складно. На схід од Фризії пролягають германські землі. Там багато князівств, але всі говорять однією мовою. А далі — ти не повіриш — польське королівство! Це ж поляки разом із литваками живуть попри землі русинів. Ми ж із тобою русини! Звідти, з Фризії це не так уже й далеко. Я бував у германських землях разом зі своїм дейхграфом, який — уяви собі — знав нашого пана, того, котрий звався князь Глинський Михайло. Світ не такий уже й великий. Ти не повіриш — я бачив сотника! Гатило — пам’ятаєш? Це ж він у всьому винен. Польському королю тепер служить, до германського курфюрста послом приїжджав. Упізнав мене. Ми навіть билися, доки королівська варта не розтягла! Шкода, не дали мені цю паскудну голову відтяти. Що — не віриш?!
Він бачив, як спохмурніло обличчя Лук’яна, та продовжував доводити й закликати у подорож, щойно той зовсім одужає. Йти навпростець через волоські землі було швидше, хоча головну небезпеку тут становили татарські вершники — ординці, які господарювали у степах північніше моря, зазіхаючи на усі боки.
— Це землі, які русини звуть Диким полем, пам’ятаєш? Перейти його — і вже Русь. А як забрати трохи на захід — то, може, й легшою буде дорога. Підемо! Годі по світі тинятися. То що?
— Важко мені ще, — зітхнув Лук’ян. — Не чую сили. Лише побалакав про дорогу, а ноги — наче увесь день ішов. Лягти хочу.
…Зранку, коли Данило прокинувся, щойно почало сіріти. Усі спали. Крюйс хропів. Лук’ян скрутився обличчям до стінки, натягнувши на голову козячу шкіру. Не раз здавалося, що він уже не дихає. Та, нахилившись ближче, Данило розрізняв слабкий рух його грудей і тихе сопіння. Цього разу стояти довелося довше. Аж ось нарешті рухнулася рука.
Над морем починався світанок. Тут, на березі, до сходу сонця сяйво виходило від води. Воно було ніжним та прозорим, не різало очей, хоча й увібрало в себе усі кольори глибин. Легкий вітерець куйовдив поверхню, наче роздумуючи — заспокоїтися чи розгулятися високими та чорними хвилями до самої ночі.
Даміра не було ніде, а у схові поблизу берега стояли обидва його човни. Куди подівся рибалка так рано? Міг піти до свого поселення, таємницю якого ретельно беріг од чужинців. Чи не замислив чого? Останніми днями ця думка не раз бентежила Данила.
Шурхіт за спиною змусив його обернутися. Лук’ян стояв позаду, тримаючи в руці шаблю. Дивний вираз очей земляка змусив Данила здригнутися. Від того дня, коли знайшов його на розбитій галері, вони дивилися, але нічого не висловлювали. І лише зараз уперше намагалися зазирнути у саму глибину.
— Що ти, Лук’яне?
Той підійшов і мовчки простягнув йому шаблю.
— Навіщо? — не зрозумів Данило.
— Візьми, — мовив Лук’ян. — Візьми та убий мене.
— Що ти верзеш? — не зрозумів той. — Чого виліз у таку рань?
— Не спав я, зовсім. Убий мене, — повторив Лук’ян. — Бо інакше бути не може. Це ж я продав тебе. Побачив твій схов, коли ловив рибу, сам пішов до сотника Гатила і продав тебе. Наче Юда. Сам привів княжих вояків до схову, а ще забаг, аби зв’язали мене, бо тебе боявся. А ти… власною кров’ю мене поїв, щоб я не вмер… того й вона у горло мені не лізла. Візьми та вбий, бо неможливо так жити. Як іти разом? Тепер ти знаєш, хто я. Не Шейтан-бей. І не Лук’ян. Навіть не Чихоня… Юда.
Шабля Шейтан-бея впала Данилові під ноги, а сам він обернувся спиною та присів, скулений, на землю. Голова похилилася, і Лук’ян із приреченою байдужістю чекав своєї долі. Думка про те, що нехай би це сталося швидше, засіла так, що чекання ставало нестерпним.
Рух позаду був важкий та розмірений, відповідно до тіла того, хто там стояв. Зараз. Зітхання, не менш важке, супроводжувало його, а тоді Данило опустився поруч та обійняв Лук’яна за плече.
— Давно я то знаю. Сотник сказав, — зітхнув Данило.
— І ти… мене… після цього… — слова стрягли у горлі Лук’яна, не даючи висловити думку.
— Я ж кажу — забудемо. А ти далі щось вигадуєш. Було то й було. Не треба ворушити. Хто зна — чи вчинив би ти так, якби я тобі жити давав. Хай воно там лишається. А ми інші тепер. І для цього стільки перейшли. Я також не спав. І знаєш, про що думав? Давай братами будемо. Відколи живемо — завжди разом. Наче мотузкою пов’язані. Навіть отут, у морях чужих, мусили віднайтися. Підемо до рідних країв. А такого більше не говори. Дурним треба бути, щоби, знайшовши брата за стільки земель, — убити його.