— Точно, — підтримав Яро, потроху очунявши від болю та прикрості поразки. — Ми удвох бачили. Він. Де вона, сука, такого вимацала?
— Заб’ю вражого сина… — не розплющуючи очей, промовив Данило.
— Та вона стара і груба, та Вістуня, — не зрозумів Радим. — Треба тобі?
— Вістуні сто літ не треба, — розмірено пояснив Данило, — а Чихоню заб’ю. Якого лиха на наш берег лазити?
— Справді, — підтримав Полян, — маєш там своїх. Нам що — дивитися на це? Чи, може, ще й свічку потримати?
Хлопці мляво загиготіли.
— Але підемо разом, — постановив Данило. — Я, звісно, міг би й сам, однак потім скажуть, ніби через Вістуню… А дівки моєї у всьому селі ще нема.
Князь Михайло увійшов до покоїв, де зазвичай приймали гостей, у дорогому жупані та розшитих золотом чоботях. Ідучи навмисно галереєю замість навпростець, він споглядав у двір, і його пильне око запримітило чотирьох прип’ятих коней і трьох вояків. Отже, увійшов лише один. Одяг тих, які чекали, був брудний, а люди змучені. Та й коні виглядали не краще. В їхніх заплутаних гривах і важких рухах боків, на яких крізь шкіру добряче проступили ребра, вгадувалася далека виснажлива дорога.
— Дай тобі, Боже, здоров’я та доброї вдачі, великий княже! Хай береже тебе Господь від злого та поганого, — промовив гонець, низько кланяючись.
— І тобі земного блага, — стримано відповів князь. — Ти хто будеш?
— Мене звати Осип Нещада, і я є сотником та наближеним слугою Великого Князя Костянтина Острозького, від якого привіз грамоту. Її маю передати тобі разом із низьким уклоном.
Вклонившись удруге, гонець витягнув сувій і шанобливо простягнув його Михайлові.
Мовчки зламавши печатку, Глинський пробіг очима написані рядки і відклав грамоту на столик.
— Присядь, сотнику, бо з ніг упадеш. Князь Костянтин пише, що ти маєш говорити від його імені. Кажи, що повинен.
— Так. Але чи зможеш ти, Великий Княже, говорити зі мною, наче моїми вустами промовляє сам Великий Гетьман, а вуха його чують моїми?
— Довіра князя Костянтина до прислуги мене вражає. А чому він не написав у грамоті те, що хотів?
— Довіру свого князя я завоював, коли здався московитам, побачивши, що він потрапив у полон, — стримано відповів сотник. — А паперові, Великий княже, не кожну таємницю можна довірити.
— Довірити не можна нічого й нікому, — поблажливо всміхнувся Глинський на другу частину промови гінця, пропустивши повз вуха першу. — Кат розв’яже твого язика не гірше, ніж мої руки розгорнули сувій.
— Я у твоїй владі, найсвітліший, — цього разу Нещада лише трохи нахилив голову. — Твоя воля зробити це.
— Ти надто сміливий, — невдоволено мовив князь. — Утім, хтозна, може, й до того ще дійде. Говори! Нас ніхто не чує.
— Великий княже, мій правитель та володар, князь Острозький Костянтин четвертий рік мучиться у московському полоні. На Русі це добре відомо. Не знають іншого — тепер князь Костянтин уже не бранець. Перед Покровою він склав присягу на вірність московському цареві Василію і тепер може не лише вільно пересуватися — цар московитів надав йому великі земельні володіння й призначив одним зі своїх полководців. Нині князь Костянтин на чолі чималого війська охороняє межі Московії, як і звелів цар Василій.
— Твій господар послав тебе до мене, щоби повідомити про свою зраду? — зовні байдуже зауважив Михайло.
— Великий княже, про зраду не йдеться, хоча так тепер до пори до часу вважатимуть у Русі.
— А як це назвати, коли гетьман Великого князівства Литовського охороняє межі Московії, склавши присягу її цареві? — голос Глинського почав дзвеніти.
— А як назвати, княже, коли русинська шляхта служить литвакам та полякам, охороняючи їхні межі, в той час, коли землі Руські ще не так давно самі вирішували власну долю? Невже це так швидко забулося? Коли Київ був батьком землі Руської і беріг усе, що було доброго на ній?
— До чого ти хилиш? — перебив князь.
— Не хилю я, княже, а передаю тобі послання від мого володаря про те, що колись мусить настати час. І зараз — чи не найкраще. Мир між Московією та литваками довго не протримається. І великий князь Костянтин здатний вплинути на це. У його владі велике військо. Твій брат, князь Іван — київський воєвода. Твої намісники, княже, старостують у Черкасах, Полтаві, Турові, Утені. Кажуть, король обіцяв тобі Брацлав. У тобі, княже, православна шляхта бачить свого. Спалахне уся Русь. Православна! І коли буде відтворено Київську монархію…
— Ти хоч розумієш, нещасний, що верзеш?! — Глинський мимоволі підвівся. — Ти, посланець зрадника, закликаєш до зради мене, вірного підданого, наближеного самого короля, маршалка королівського двору… Ти розумієш своєю нікчемною головою, що я мав би закувати тебе у кайдани і везти до Вільна?