— Шкодуєш… — упевнено промовив Лук’ян.
— Може, й так. Але… Тепер усе справді якось по-іншому. Додому йдемо. Що там ті янголи проти цього! А я вже й думати забув про землю нашу. То виходить, лише здавалося. Стільки років — а воно не померло. Десь там ховалося, усередині. Все згадав. Аж попід груди холоне. І зараз дивлюся на річку цю — а вона схожа до нашої. Верби на берегах, і вода спокійна. Та й риба така сама. Учора — це ж вусань. І земля чорна!
Зачерпнувши її з-під ніг у жменю, Данило поплював та розтер між пальцями.
— Майже як наша. Родюча, напевно. Ні, близько вже. Господи, де ж та річка Бог! Бачив би ти, що у Фризії люд виробляє, аби хліб їсти! Там же ж землі зовсім нема — саме болото! З піску та бруду вали довжелезні будують — за день не обійдеш. Дамба називається, щоби болота повисихали, лише тоді щось на землі можна садити. І ще охороняти треба, щоб лиходії не зруйнували. А бува, на морі вода здійметься і піде через дамбу — тоді усе пропало. А в нас чорнозем. Тільки ори та сій.
— На Магрибі взагалі самий пісок, — додав Лук’ян. — І сонце з небес палить. А бедуїни у піску мотиками шпортають, також хліб хочуть їсти. В оазах сіють. Місця такі серед піску, де вода є. Тої оази — кіт наплакав. А тут тобі дощі що через день. Лише ори та сій. Хоча…
— Що? — не зрозумів Данило.
— Земля-то панська. Забув? Сіяти — сіють, а самим мало що лишається.
— Нічого, — упевнено мовив Данило. — Тепер так не буде. Є у мене дещо. Бачиш пояс? То він не тільки шаблю тримає. Золото у ньому зашите. Я ж при господареві головну службу ніс. І розпорядником у замку, і командиром його жовнірів був, та й не скупився гер Йоганн. Я й зашив у пояс золотих дукатів. Різне ж із людиною стається. Наскочить корабель на скелю підводну або розіб’ється у шторм — випливеш на берег. І що? У чужих краях із золотом легше.
— А я нічого не маю, — зітхнув Лук’ян. — Увесь час при Хизирові був. Не тягають реїси за собою скарбів. Здобувають і ховають. Хіба бунчук золотий, що ти зберіг.
— Також добре, — згодився Данило. — Однаково воно наше. Ми ж брати тепер. Ось і матимемо землю. Дійти б лише…
— Дійдемо…
Сонце сідало за їхніми спинами, і скоро сутінки вкрили широчезне плесо. Щойно смерклося, вони випхали дровиняку з прив’язаним скарбом та увійшли у темну воду. Так і гребли, тримаючись за пліт, орієнтуючись на північну зірку, котра запалилася у небесах разом з іншими, коли морок опустився на величну ріку.
Дике поле зустріло їх нескінченними просторами високих трав, що ходили буйними хвилями під вітром, а той лягав спати лише із заходом сонця. Іноді вони наважувалися йти удень, але зазвичай долали шлях ночами. Данило йшов попереду, залишаючи за собою добре помітну стежину. Тим паче, з коня цей слід мав бути помітний із ще дальшої відстані. Обоє добре розуміли, що татарва швендяє тут наїждженими місцями, і якщо загін вершників перетне їхні ще свіжі сліди, їм буде непереливки.
Та мовчазний степ до пори до часу шкодував мандрівників. У степу водилося повно звірини, і не раз їм доводилося користуватися стежинами, що протоптали у хащах стада оленів та диких свиней. Вони ж служили подорожникам і нескінченним джерелом їжі.
Ще на початках блукань Диким полем вони застрелили підсвинка й кілька днів стояли на місці, запасаючи їжу. М’ясо і сало розпустили тонкими смугами, на які пішла уся сіль. Її не було багато, тому м’ясо довелося довго сушити на сонці, аби харч не зіпсувався дорогою. Складали солонину так, щоб у мішку її добре провівав вітер, а на дощі м’ясо доводилося берегти накритим чим доведеться, іноді й власним тілом.
Утім, вистачило цього ненадовго, і Лук’янові, який міг влучно пустити стрілу, довелося знову полювати. Сире м’ясо не лізло у горлянку, і, промучившись кілька днів, обоє змирились із небезпекою, котру тягло за собою розпалене багаття. Обравши вітряний день, коли над головою швидко пливли низькі хмари, глибоко у байраці Данило видобув вогонь кресалом, зробленим ще у поселенні волохів, і заходився готувати.
М’ясо молодого оленя знову порізали на смуги й, намотавши на рогатку, намагалися засушити над вогнем на шкварок, щоби довше витримало у дорозі. У байраці тік малесенький струмок, і два дні вони від’їдалися та думали, як бути далі. Лук’ян чатував з горба, оглядаючись на усі боки. Та навколо лише вітер гудів.
Здавалося, це Дике поле, про яке так багато чули ще за дитячих років, не закінчиться ніколи. Щоразу, коли попереду бачилися пагорби, кудись дівалася втома. Ноги самі несли догори, звідки мав відкриватися вигляд на широку ріку між скелястими берегами. Це ще не була річка Бог. Тірас — так називав її Дамір, у поселенні ж Букура казали про ріку Ністру, що тече в тому ж напрямку далеко за Дунау. На карті, яку пам’ятав Данило, назва річки не була написана, як і наступної, через що, стоячи над нею поруч із ван Герстом, він довго намагався визначити — яка з них його.