Та щоразу за кожним із пагорбів простягався лише нескінченний степ, і тоді ноги їхні знову ставали важкими, а вночі млоїли, народжуючи неспокійні та тривожні думи.
Біда підстерегла несподівано, коли з одного пагорба замість ріки вони побачили у долині ворожий стан. Вершників було багато — більше сотні. Татари відпочивали після переходу. Над станом піднімався дим з багаття, було чути далекі голоси. Обоє завмерли, намагаючись роздивитися ворога. Ще десяток вершників прискакав із західної сторони. Довелося повернутися у долину власними слідами — на інших пагорбах, а можливо, й зовсім поруч могли стояти їхні вартові.
До ворога було далеко, і роздивитися, чи є у таборі бранці, з горба не вдалося. Якщо татари везли ясир — отже, їхали на схід, у бік моря, вертаючись із походу. Тоді обходити належало зі заходу, і чим подалі. Якщо ж тільки йшли у похід — за день вершники перетнуть їхній шлях і можуть піти по сліду. Від кінного у степу не втечеш.
— Із заходу потрібно обходити, — упевнено мовив Данило. — Навіть якщо в похід ідуть, навіщо їм за двома у степу ганятися — лише час гаятимуть. Їм ціле селище вивезти — ото ясир.
— Розумно кажеш, — згодився Лук’ян. — А бачив: іще кілька вершників під’їхало? Може, на них чекали. А може, ще не один десяток має повернутися. Ті, які злі, перемучені та без здобичі. Такі не попустять.
— Тоді що — чекати, поки заберуться? — запитав Данило. — Сидітимемо тут, немов миші. Скільки?
— Три дні, — запропонував Лук’ян. — Чую, не товктимуться довго, підуть.
Зранку табір залишався на місці, а наступного дня перед полуднем степ наповнився тупотом копит. Великий загін проскакав майже поруч. Іржання коней, гикання вершників перейшлося полем і стихло за горбом. А коли сонце зійшло ще раз, долина спорожніла.
Побратими обходили далеко і тільки надвечір перетнули шлях, що залишили ординці, які поверталися з походу. Копита вибили траву аж до землі, а ширина смуги свідчила про те, що вели бранців. Місцями проглядалися сліди від возів, отже, ясир був багатий. Швидко перетнувши слід, вони заглибилися у трави.
Ішли швидко, майже без відпочинку. Води в бурдюку залишалося обмаль, а долу, де міг текти струмок, на шляху не траплялося. Обоє розуміли, що треба відійти якнайдалі від небезпечного місця, тому мовчки терпіли спрагу, роблячи час од часу лише по маленькому ковтку.
А щойно сонце перейшло небосхил, позаду пролунав глухий стукіт копит. Лук’ян почув його першим і, схопивши побратима за плече, притулив пальця до вуст. Не здалося. По їхньому сліду таки скакали вершники.
— Давай, — кивнув головою Данило, — як домовлялися. Храни тебе Господи, брате.
— І тебе нехай береже Аллах.
Вони кинулися у різні боки, а тоді кожен швидко повернувся назад попри стежку, щойно пророблену їхніми ногами у високій траві, що сягала грудей. Обоє зачаїлися по обидва боки від власного сліду й чекали. Тільки серця калатали так гучно, що здавалося, ніякі копита не здатні їх заглушити.
П’ятеро татарських вершників їхали слідом, роздивляючись навсібіч. Їм добре було видно згори, що діється поруч, і коні тупотіли риссю, від чого їхні кошлаті шапки ледь-помітно дріботіли над верхівками трав’яних китиць. Степові розбійники розтяглися ланцюжком і один за одним неквапно скакали слідом, що не знати звідки узявся в неторканому степу. Найімовірніше, це була частина загону, яка заблукала у степах, далеко відставши від головних сил.
Останній татарин зрівнявся з місцем, де зачаївся Лук’ян, маленьке тіло якого майже не зрушило стеблин бур’яну збоку від стежини. Саме тепер передній помітив зворотний слід з іншого боку і голосно гикнув до своїх.
Стріла вдарила у спину заднього водночас із цим вигуком, а Лук’ян, вихопивши нову, прицілився у наступного. І тієї ж миті Данило, скочивши на ноги, пустив стрілу в переднього вершника, а тоді голіруч кинувся до найближчого, стягаючи його зі сідла.
Зчинився рух. Налякані коні ставали дибки, плутаючись у високих бур’янах. Та середній вершник, блискавично розвернувши скакуна, кинув його грудьми на Лук’яна, і той, збитий з ніг, перекидаючись, летів у хащі. Позаду задзвеніло залізо. Двома потужними ударами Данило завалив супротивника, розсікши третім майже наполовину, а тоді з криком кинувся на останнього, котрий топтав конем у травах майже непритомного ворога.