Бракнуло лише якоїсь миті. Татарин вчасно побачив позаду нападника і, гикнувши, вдарив коня чобітьми під живіт. Дике іржання розкотилося над степом, і скакун почав вивертати траву копитами, коли палаш Данила здійнявся догори. Лезо чиркнуло по крупу, розсікши шкіру, і невдовзі тупіт копит стих у далині степу.
Данило зігнувся, вишпортуючи з пожмаканої трави тіло побратима. Лук’ян був живий і намагався сам стати на ноги. З голови його юшило.
— Лук’яне! Живий? Можеш іти?
Звівшись на ноги, той озирнувся назад.
— Ш-шейтан… Утік?
— Утік, — зітхнув Данило. — Я лише коневі по сраці встиг. Не глибоко. Доїде, аспид…
— Заки мене топтав, я по нозі коневі чиркнув. Але доїде. Шабля десь тут лежить…
Вирвавши листок з трави, Лук’ян притулив до рани на голові. Данило тицьнув шаблю йому до руки, і вони рушили до місця сутички. Татарин, який отримав стрілу першим, так і залишився у сідлі. Тіло його відкинулося назад, і древко стріли, що стирчало зі спини, муляло у пахву коневі, заважаючи йти. Данило схопив поводдя і скинув мертве тіло у бур’яни. Другий із стрілою в грудях устиг відповзти убік, поки не завмер. Данилового супротивника не було ніде, широкий слід пораненого ворога губився у траві. Троє коней блукали у степу неподалік і, сівши на того, що дістався Данилові, вони змогли схопити одного з них. Це була кобила, й з нею інші коні легко підпустили до себе.
— Тепер не гаяти часу, — мовив Лук’ян, озираючись навколо. — Повернеться татарва. Тоді кінець. Так диво, що стільки без них пройшли.
Утікачі рушили на північ. Скакали, пересідаючи на інших коней, від долу до долу. Воду побачили аж надвечір. Коні жадібно пили. Сповнений місячного сяйва степ шумів, і, наповнивши бурдюк до країв, вони вирушили далі. Лук’ян сильно кульгав, проте міг спиратися на ногу. Незвичні сідла так нагризли зади, що хотілося злізти й піти пішки, але верхи навіть кроком виходило швидше.
Лук’ян тепер майже увесь час лежав грудьми на шиї скакуна, обхопивши її знизу.
— Зійду я, не можу більше, — мовив Данило.
Очі заплющувалися від утоми, та лягти й заснути побратими не наважилися. А зранку, щойно почало сіріти, поскакали далі й ближче до полудня знайшли озерце у низині. Коні ледве рухали боками. Густа пара здіймалася над їхніми тілами.
— Як гадаєш, женуться за нами чи ні? — запитав Лук’ян.
— Може, й женуться. Татарва — вона прикра. Степ — їхній дім. Тут нікому, крім них, нема права хазяйнувати, а ми… Чотирьох ординців поклали… Чуєш, як від коней смердить? Що це?
Полізши під сідло, Данило витягнув незрозумілий шмат. Це було м’ясо. Широка смуга його, перекинута через круп коня, товклася там, набираючи кінського поту.
— Це що вони — їдять таке?
Інший кінь мав на собі схожий запас.
— Мені й не таке доводилося їсти, — зізнався Лук’ян. — Знав би ти… Давай хоч на горб виїдемо. Коням відпочити треба. Згори швидше побачимо. Рушаймо.
Позв’язувавши чужих скакунів, вони сиділи на пагорбі та ловили насолоду від того, що тіло перебуває у спокої, не гоцаючи по горбах, а нутро не підкидається догори. Лише у головах тривало гупання, наче досі скакали степом.
— Поспи трохи, — сказав Данило. — Я пильнуватиму.
— Не хочу, — відповів Лук’ян. — Не засну. Давай ти.
— Ти поранений, — наполягав той. — Тебе товкли кіньми. Впадеш скоро. Мені ж нічого!
— Кажу тобі, — не засну. Однаково не зможу. Давай ти.
Суперечка закінчилася, наче й не починалася. Позаду біля обрію з’явилася хмарка. Пилюка здіймалася над травами, в яких ще неможливо було розрізнити вершників. Хмара розросталася, а тоді почала спускатися зі схилу. Далі усе зникло.
— Не бачу, — розвів руками Данило. — Їй-богу, не бачу.
— Вони ще аж за тим горбом. Коли побачимо, пізно буде. Гайда звідси!
Скочивши у сідла, побратими дременули далі. Гонитва тривала довго. Кінь під Данилом упав у долині, де бур’яни росли високо. Лук’ян лише почув крик друга та шурхіт за спиною, а коли повернувся, той, кульгаючи, брів до нього. Коні хропіли, вкриті піною, і мали невдовзі попадати усі троє. Данило насилу виліз у сідло. Ворожа зграя у кошлатих шапках сунула згори. Вони були ще далеко, але вже бачили здобич, і крайні розтягалися на обидва боки, намагаючись охопити своїм строєм ширшу відстань.
Схил не був надто крутий, та кидок на верхівку наступного пагорба забрав у коней останні сили. Обоє вершників гнали їх в останню гонитву, розраховуючи невідомо на яке диво. Те, що вони побачили згори, змусило стріпнутися серця нещасних. Широкою гладдю внизу розкинулася ріка. Швидка течія гнала води між високих берегів, і хвилі вирували, вивертаючись за крутоярами. До неї ще було й було, та навіть звідти вода тягла до себе втікачів з незвіданою силою.