Гикнувши, вони спрямували коней униз. Трави понижчали, і загнані коні мчали, немов вітер, наче також повірили у порятунок. Другий кінь упав під Данилом на самому березі. Підхопившись, він прийняв іншого, якого тримав за поводдя Лук’ян, і з розгону потягнув у воду. Шубовснуло тричі, й за мить вони вже пливли, тримаючись за поводдя, та щосили загрібали руками. Швидка течія несла знесилених коней разом із втікачами туди, де річка робила вихиляс і вода вирувала, змішуючись так, що навіть вітер не міг здійняти на ній хвиль.
Доскакавши до ріки, татарський загін рушив уздовж берега. Їх було два десятки. Стріли полетіли у небо. Відстань до втікачів залишалася чималою, і татари пускали стріли високо, аби ті змогли долетіти до цілі. Шестеро спрямували своїх скакунів у хвилі, та, не допливши й до середини, один за одним почали повертати назад.
Кінь Лук’яна дико заіржав. Стріла сіла йому глибоко у шию, й одразу ж інша вдарила майже поруч, пришпиливши одяг. Кінь хропів та вип’ячував очі, занурюючись ногами усе глибше, а за мить і голова зникла у хвилях. Рвонувши руку до себе, Лук’ян випірнув. Глибина затягувала донизу, і не було вже сил із цим боротися.
Данило плив з іншого боку, але все бачив. Стримати гнідого у прагненні швидше виплисти було неможливо, тому довелося вилізти верхи. Лише коли кінь почав тонути, Лук’ян у кілька гребків зумів наздогнати нещасну тварину й учепився за поводдя зі свого боку. Данило зліз одразу, і їх понесло далі. Рукам бракувало сил здійматися над водою, неймовірна вага тягла на дно, й обоє розуміли, що без коня їм не виплисти. Якщо той потоне — ріка забере і їх. Тому, пирхаючи, вони докладали нових зусиль, допомагаючи гнідому не захлинутися.
Берег ставав ближчим, але річка, як на біду, в цьому місці робила закрут. І коли обом здалося, що їх знову відносить на середину і хвилі зараз зімкнуться над головою, кінь несподівано поплив із такою силою, що обох потягло уперед, наче човном.
Це була мілина, така, як переважно є на закруті ріки, й кінські копита, намацавши її, зробили останнє зусилля. Поводдя вислизнули з рук побратимів, а ноги далі товкли по камінню, загрібаючи його разом із намулом. Рачки вони вилізли з води і, в’язнучи у болоті й падаючи, кинулися до дерев, що росли по березі.
Татари залишилися на тому боці. Крики ще лунали далеко поза спинами, а тоді затупотіли копита. Зробивши ще крок, Данило послизнувся і впав. Грудям бракувало повітря. Поруч долілиць лежав Лук’ян і також ледве дихав. Тіло дрібно била дрож. Данило перекинувся на спину та ледве простогнав:
— Ти віриш, що ми врятувались? Я — ні.
Навколо розкинувся гай. У гілках співали птахи, й після стількох днів блукання степом це здавалося казкою. Данило заплющив очі. Кінь хоркнув зовсім поблизу. Шкода, що тільки один залишився. Нічого, відійде до ранку. Доведеться їхати по одному, але буде все-таки швидше, ніж пішки. Ось який Ністр, чи як його… Врятував.
Від раптової здогадки серце Данила здригнулося, і він сів. А коли оглядався, уявляв, що зараз побачить. Так хоркати могли тільки свіжі коні. Їх було багато. Більшість вершників — у таких самих кошлатих шапках, але не татари. Обличчям ці люди скидалися на християн. Лише двоє здалися схожими на ординців. Дехто був пішим, інші тримали коней. Не надто ховаючись, вони мовчки стояли за деревами і споглядали непроханих гостей. Здавалося, ці вояки стежили за гонитвою на тому березі, проте не мали бажання втручатися, і тепер просто спостерігали її закінчення.
Зовсім спантеличений, Данило штурхнув Лук’яна у бік, і той підхопився, вражено оглядаючись.
— Ну і звідки ви такі невіруючі взялися? — запитав дебелий незнайомець із сивими вусами, виходячи наперед.
— Господи… — прошепотів Данило, склавши перед собою долоні. — Господи милостивий та всепрощаючий… Наші… свої… Чуєш, Лук’яне? Дійшли ми! Дійшли!
Багаття тріщало, розкидаючи навсібіч жовті іскри. Дика втома розливалася змученими тілами, і від цього очі заплющувалися попри бажання, проте Данило неслухняним язиком намагався щось говорити. Лук’ян сидів мовчки, притулений спиною до дерева, і споглядав за несподіваними рятівниками.
— То так вам удалося зустрітися у тридесятому царстві за тридев’ять земель? — не міг повірити ватажок, якого звали Самійло.
— Отак воно буває, — Данило зібрався з думками. — А скільки ще до річки Бог?
— Днів з десять, а може, й більше. Дивлячись як іти, — відповів той. — А навіщо воно вам? Тут воля, життя козацьке. Сам собі господар. От скажи, Гулею, ти ж із Брацлавщини, — хочеш додому?