На вогні в казані булькотіло, і товариство збиралося до сніданку. Поруч з’явилися нові коні, до деяких уже торочили схожі до гаківниць самопали. Казан зняли з вогню, й усі їли, скупо перемовляючись. Ватага збиралася вирушати.
Підійшовши, Самійло всівся навпроти.
— Ну, то що, пани-добродії, — почав іздалека, — кажіть, що надумали. Товариство чекає.
— Дякуємо за гостину і що шматком поділилися, — відповів Данило, — але шлях наш — додому. Підемо до річки Бог. Там наше.
— Що ж, — мовив отаман, — не сміємо неволити. — Але… є у нас звичай. Той, хто з одного казана їв, під одним деревом спав — усе ділить порівну. Так я кажу?
Навколо схвально загомоніли, ствердно киваючи головами.
— То прощаючись, як уже стається таке, належить ділитися. Ми з вами поділилися. Тепер ваша черга.
Данило з Лук’яном мовчки перезирнулися.
— Із чужих країв ми вертаємося, — мовив Данило, — іздалеку. Від татар ледь живі вирвалися. Що можемо дати вам? Хіба коня беріть.
— Кінь не ваш, ординський, — невдоволено гмукнув Гулей. — Та й у нас своїх не бракує.
— Кінь у бою захоплений, отже, наш, — не згодився Данило.
Лук’ян продовжував сидіти мовчки, втім, краєм ока уздрів, як дехто з козаків непомітно намагається зайти поза кущами їм за спину.
— Кінь ваш дохлий, загнаний, та й стріла у нього з крупа стирчить, ви й не помітили, як утікали. Що ми з ним робитимемо?
— Що ж дати вам? — запитав Данило, дедалі більше розуміючи, до чого йдеться.
— Ну, хоча б зброєю поділіться. Ви ж у Русь ідете, там тихо тепер. Сіяти збираєтеся. Навіщо вам зброя? А нас у цій Вкрайні татарва доїдає. От і боронитимемо вас, як самі не бажаєте. Добре я кажу?
Товариство знову загуділо, стверджуючись у єдиній думці.
— Зброю ми вам не віддамо, — твердо промовив Данило. — Жоден лицар не віддасть своєї шаблі, яка у битвах рятувала. Та й шляху ще досить. І з татарами зустрітися можна, і багато ще з ким. Тож не гнівайтеся, хлопці.
— Ну то є у нас ще один звичай, — вів далі Самійло, — хто з братами ділитися не хоче — так усе віддає. Силою беремо. Ще й на прощання вчимо, як жити треба.
Ватага наближалася, охоплюючи їх півколом. Водночас подорожні разом звелися на ноги. Дерево було грубе, і таки заважало нападникам зайти зі спини.
Данило першим вихопив палаша, а лівою рукою кинджал. Одразу ж схопився за зброю й Лук’ян. Товариство зупинилося. Їх було два десятки з гаком.
— Кидайте зброю, бо не пошкодуємо, — загрозливо мовив Гулей.
— Не діждете, — просичав Данило. — Будемо битися. Кістками ляжемо, а ваших пару-трійку зі собою заберемо. Так ви земляків зустрічаєте? Виходь, хто сміливіший, чи, мо’, усією ватагою, наче татари, посунете? Які ви православні тоді?
— А здається мені, — старий, який звався Климом, хитро зіщулився, — що пояс отой твій заморський надто грубий. Я щойно побачив, як ти шаблю висмикував. І такий він має вигляд, що у ньому золоті зашиті. Га? Якщо справді воно так, то, може, й миром розійдемося. Га, Самійле? Навіщо нам оті шаблі їхні?
Ватажок думав недовго, а потім запитав:
— Правду каже старий? Відповідай зараз же!
— Правду, — уперше за весь час промовив Лук’ян. — Віддай їм.
— Гаразд, — похмуро вичавив із себе Данило. — Але не віддам, а розділю. Як він казав — порівну. І слухати більше нічого не хочу. Як не заберуться — на смерть битимуся. Усі чули? Троє ваших замість золота загибель свою знайдуть. Це я за себе говорю. А скільки мій побратим із собою забере — то вже його справа.
Застромивши палаш перед собою, Данило розстібнув пояс і кинджалом розпоров нитки, якими той був вшитий. Гомін прокотився юрбою. А непоступливий велетень відраховував золоті дукати та кидав їм під ноги. Нарахувавши двадцять два, він залишив два собі й почав рахунок знову.
Поділ скінчився. Здавалося, він влаштував гостинних хазяїв. Усівшись на коней, ватага зникла у лісовій хащі.
Ординський кінь пасся на галявині поруч, і з крупа у нього справді стирчала стріла.
— Сідай, — похмуро мовив Данило. — Срака у мене болить після тієї їзди. Йтиму пішки. Не дійшли ми ще, виходить. А я вже зрадів…
— Живі, та й добре, — невесело відповів Лук’ян. — Рушаймо, бо ще повернуться, до біди. Десять днів іще. Там річка Бог.
— Там наше, — підтвердив Данило, беручи коня за вузду.
Яро сидів на потрісканому ковбані, у невеселих думках смикаючи овес. Його старший, який останні роки завжди ходив на панщину, загнав у ногу скалку, і тепер вона гнила, а на панське поле мала йти Мотря, бо сам він, після того, як потовкли коні, міг мало що. Одна нога стала коротшою, погано гнулася і дико скиміла від ходьби. Що, як із Оверком станеться те саме?