— А староста хто тепер? — запитав Данило. — Старий Сова вже помер, напевно?
— Повісився, — зітхнув Яро. — Наступного ж року після того, як ти пропав.
— Чого раптом?
— Кажуть, довів його сотник. Накрав староста добра княжого, а Гатило усе вивідав, не попустив, ну й…
— Весело вам тут живеться, — зітхнув Данило. — А добре щось є?
— Усе, що бачите, — розвів руками той, киваючи на мазанку.
— Матері моєї давно нема? — запитав Лук’ян.
— Давно. Вже й не згадують. А хата завалилася. Та й на тім березі вже ніхто не живе. На луках косять, а щоб жити — ні: позаростало усе.
— А мої що?
— Ніхто не знає, — зітхнув Радим. — Спалив сотник одразу Тишову хату. Як вояки разом із тобою пропали. Лютував, пройдисвіт. А дядько Степан з тіткою Килиною пішли світ за очі, казали, до Брацлава, а може, й ще далі. Ніхто відтоді не бачив їх. Землю їхню ще тоді небіж отця Никодима відкупив чи випросив.
Данило спохмурнів. Кулаки його стиснулися.
— Знав би про це — не стримала б мене сторожа королівська. На площі на шмаття подер би…
— Про що ти, Даниле? На якій площі?
— У Коніксберзі, місті такому, далеко звідси, — пояснив той. — Билися ми біля палацу. Із сотником тим. Уже полковник він був. То вибігла сторожа й розтягла нас. Не дали. Королю Польському Гатило служив тоді. А де зараз… хто зна?
— Не бачили його більше, — розвів руками Яро. — Як повернувся старий князь Острозький — більше не бачили. Та що з того? Теперішні не кращі…
Із важким серцем ішли обидва спорожнілим селом, не упізнаючи хат та людей, із якими віталися. За розлізлими парканами росли яблуні, гуділи бджоли, та кудись поділася ота радість, яку обоє очікували відчути, увійшовши до рідного, майже забутого села.
До хати ворожки вони постукали надвечір.
— Пусти переночувати, Вістуню, — попросив Лук’ян. — Пам’ятаєш мене? Більше не маємо де. Відробимо ми.
Вістуня постаріла. Вона схудла, і тепер щоки, раніше повні та рожеві, пообвисали донизу глибокими зморшками. Волосся посивіло, а очі втратили блиск. Голос змінився.
— Як же ж, не вижила ще з пам’яті, хоча люди різне кажуть. Обох пам’ятаю. Чому це ви разом? Невже потоваришували?
Вона засміялася, але то був уже інший сміх. Він глухо розкочувався у голих стінах, на яких колись висіли рушники та вишиті гобелени. Нічого цього не залишилося. Лише розвішені трави давали зрозуміти, куди вони потрапили.
— Побратими тепер ми, — пояснив Лук’ян. — На чужині зустрілися. Тепер повертаємося. Прихисти нас хоч ненадовго, поки не маємо свого даху. На господарстві робитимемо.
— Де ви господарство бачили? — далі сміялася ворожка. — А ти ще кращий став. Не хлопчисько вже. А очі ті самі. Мо’ й що буде мені з тебе! Та не бійся, не бійся… Стара я вже. Пішли роки мої. Тільки ворожба тепер лишилася.
Почервонівши, Лук’ян опустив очі.
— Там, у краях чужих, дівки за тобою, певно, падали! А скоро сам старигань будеш!
— Різне траплялося… — мовив Лук’ян.
— А ти, бугаю? Ох, забила б я тебе тоді, якби наздогнала!
— Чого старе поминати? — миролюбно бубонів Данило. — Інші ми тепер. Стільки пережили разом…
Староста Козим Гузь виявився приземкуватим прудким чоловічком, який говорив не швидко, проте очі його починали одразу бігати з боку в бік, коли той замовкав. При ньому крутився кремезний легінь Тимко, який виконував роботу на побігеньках.
— Тишів пам’ятаю, — хитав головою староста. — А ти ще малий, видно, був.
Він ходив навколо та підозріло оглядав обох, міряючи очима з ніг до голови.
— На тому березі, кажеш…
— Материна хата на ньому, — пояснив Лук’ян. — Відбудуємо та й житимемо поки що там.
— А їстимете що? — не зрозумів староста. — Земля панська. І люди майже усі панські тепер. На панській землі працюють та й хліб їхній їдять. Для себе наділи мають — на життя стає. Я вам так скажу, братчики, — якраз місце вам тут. І я слівце замовити можу — слухає мене боярин. А самим серед лісу жити — не діло. Он, Петро Кажан і пару таких, як він — ще тримаються, та вже недовго лишилося їм. Землі на тому березі неродючі, врожаю нема, упроголодь зимують, а татарин як наскочить — самі розумієте.
— Як татарин наскочить, — то ви усі по гаях біжите ховатися, — похмуро зауважив Данило.
— Ох ти який сміливий! — обурився Козим. — Давно сам з-під татарина вийшов? Диви, як балакає!
— З-під татарина давно ми повиходили, — спокійно відповів Данило. — І від нас їм не менше дісталося, а мо’, й більше. А в краях, де жити довелося, останніми не були. І навчилися багато, і князям тамтешнім із нас користь була. І скажу тобі, старосто, живуть на чужині люди. Не те, що у нас. І ми так хочемо. Щоб на своїй землі, звідки діди наші, толк був.