— Та де ж вона — своя? — засміявся Гузь. — Панська вона. І діди панські були. І ваша така доля!
— Вільними ми пішли звідси, — промовив Данило. — Не по своїй волі пішли — татари захопили. Тож і вільними повертаємося. Руки маємо, не пропадемо. Вміємо багато що. І тобі користь буде з нас, і па́нові.
— Хто зна, побачимо… — хитав головою староста. — Тільки як на це пан Ганзевич подивиться? Його то села, усі чотири, що з цього берега.
— А що нам пан? — стояв на своєму Данило. — До рідної хати вертаємося. Землі чужої не хочемо. Самі себе годуватимемо.
— І що ж ви вмієте такого? — скривився Гузь.
— Багато можемо. Човни робити, великі, з вітрилами.
— А навіщо їх? — не зрозумів той. — Сіта на рибу й у довбанці поставиться, і сама риба до берега довезеться.
— Мудрий ти чоловік, старосто, — не вгавав Данило, — а не розумієш. Великим човном багато чого везти можна — і зерно, і мед, і худобу.
— А навіщо його везти?
— Продати. Увесь світ так живе.
— Та ж навіщо продавати його — самим треба! Щозими не знаєш, чи до літа стане!
— Гаразд, — не здавався Данило, — ковалі є у Глинськім? Тесел нароблять, плугів, збруї до коней, а ми — вуликів, медогонок, ціпів — і на продаж, до Брацлава чи ще куди далі.
— Турку ти, один коваль у нас — на себе не стане.
— То нехай вчить іще двох, — не здавався Данило, — й утричі більше робитимуть. А я до теслярства хоч десятьох навчу! І матимеш тоді як у хаті, так і поза нею. І зерна на зиму буде за що купити, як земля не вродить. Пане старосто, дай лише руки нам прикласти та розум свій — побачиш, як воно стане!
— Знаєш що, хлопе, — втратив терпець Козим, — іди з очей моїх, бо голова болить од тебе. Іди роби свого вулика, а я без тебе тут гризоти маю. І сінокосів на тім березі не чіпай, коли батогів не хочеш! Панське це сіно!
Зробивши довбанку, вони плавали на той берег та ловили рибу, аби прогодуватися. На місці, де стояла хата, не залишилося майже нічого, і, вирубавши чагарники, побратими звели курінь із невеличкою піччю, обмастивши стіни глиною.
Радим привітно зустрів старих знайомих, всипавши їм кілька пригорщ борошна у невеличкий міх; утім від Лук’яна не сховався його підозріливий погляд, що кидав мірошник поза спину. Обидва довго вмовляли його взяти їх на ярмарок до Брацлава, аби купити краму, без якого неможливо обійтися. Зрештою той згодився.
Дорогою вони балакали, і побратими дізналися, що княжа хорогва пішла другого ж року, відколи зникли вони з Лук’яном, а про Глинського тут більше ніхто не чув. Каміння, що селяни за рік знесли для будівництва замку, так і лишилося на горі. Натомість намісником у Брацлаві знову сів Острозький, після чого у селах почав заправляти його люд. Не хотів старий князь слухати байок про те, що статки позабирав Глинський. За п’ять років його бояри збирали. Усе прокляв бідний люд. А тоді прибув отой самий сотник Гатило, тепер уже із хоругвою нового князя. І далі збирав по селах військо — казав, що Глинський князь — зрадник і з царем московським Русь хоче повоювати, і нас також. Тоді Поляна у військо забрали і багатьох іще. Жоден не повернувся.
— А сотник? — запитав Данило.
— Більше ніхто не чув про нього. Казали, що Острозькому князеві так само справно служив. А ще за кілька років усе спустошили татари. Дісталося й Брацлаву. Звенигород, у якім воєвода завжди сидів, геть зовсім зрівняли із землею.
Радим плутався, згадував, та минуло вже надто багато часу, щоби пам’ятати різне дрібне.
— Татарва пішла, проте біда не минулася. Дійшли чутки, що помер старий князь Острозький Костянтин. А невдовзі з’явився новий пан Ганзевич, який, казали, служить князю Пронському Семенові, а той начебто — самому королю Польському. І той подарував Пронському всі ці землі. А хто з нас тут знає — як насправді? У Брацлаві мені таке жиди казали. Ті усе знають.
Вони злізли з воза там, де починався ярмарок, а Радим поїхав далі з борошном, яке віз до панського маєтку, бо Ганзевич жив у Брацлаві. Та від’їхавши від площі, мірошник злодійкувато озирнувся й рушив у інший бік. Віз під’їхав до шинку, втім, Радим не зайшов туди, звідки лунали гучні розмови та пахло смажениною, а постукав у бічні двері. Помічник Радима Петро лишився біля воза з мішками.
— Я до Йосифа Гевеля, — мовив мірошник, коли двері рипнули.
Його завели до комірки, де у мороці невеличкого віконця сидів сивуватий згорблений жид із пейсами, у чорному пожмаканому капелюсі.