— Ладно навчили тебе, коли не брешеш, — пробурмотів той.
— А чого ж нам брехати, пане. Навчили нас — свята правда, що не все на світі самими жилами робиться. Хай навіть тріснуть вони — людина не потягне більше, ніж може. У них інакше живуть. Розумом.
— Ану, навчи нас, темних, — продовжував ходити колами Ганзевич. — Кажуть, ти тут власний фільварок на землі панській влаштувати хотів.
— У тім, що твій староста, пане, фільварком якось назвав, люди просто роблять, що вміють. А там, де був я, — інакше працюють. Я лише пробував вільних людей навчити, тих, які на цім березі лишилися. Однаково ж вони самі по собі живуть.
— Навчи мене, — продовжував насміхатися Ганзевич.
— А що ж тут учити? Ось, бачите це корито, пане? Воно зі стовбура видовбано. Щоби зробити його, треба зрубати дерево, відтяти шмат стовбура, кору почистити, обтесати. Тоді навпіл розколоти. Відтак з половини середину видовбати. І вийде отаке корито.
— І що? — не зрозумів пан Тадеуш.
— А те, що я чи хто інший, якщо вміє, то зробить таке корито за день. А щоб два зробити — два дні потрібно. А тепер уявіть, пане, що є троє теслярів. То скільки корит вони за день зроблять?
— Ти, хлопе, хочеш перевірити, чи вмію я рахувати? — ще гучніше засміявся Ганзевич. — Ну, нехай, пробачу тобі це. Три корита зроблять.
— Так, пане, три. Як робитиме кожен своє від початку до кінця. Але якщо один з них буде лише різати дерево та колоти навпіл, другий — тільки обтесувати те, що вийшло у першого, а третій лише видовбувати середину — то троє вони за день зроблять чотири корита. А мо’, й більше.
Пан Тадеуш якийсь час міркував, а тоді спитав:
— Поясни, яким чином? За рахунок чого? Чи, може, ти насмілюєшся глузувати з мене?
— Що ви, пане! — вигукнув Данило. — Я також не раз думав над цим, доки не навчили. Якщо одна людина виконує однакову роботу, у неї саме це починає виходити краще і швидше. Менше часу йде, щоб зібрати приладдя для іншої роботи, наміритися, подумати, як краще… Не знаю, пане. Там давно зрозуміли, що так ліпше. Якщо комусь, приміром, потрібно п’ять возів, то наймає він п’ятьох робітників, але ніколи не робить кожен з них свого воза від початку до кінця. Один дошки струже, інший — колеса майструє, третій — дишла, а вже останній усе зроблене докупи складає. І звуть вони такий спосіб цехами. Я у великих містах бував — Гент, Брюгге, та й Грюнс — не маленький. Усі — більші від Брацлава і багатші. І в усіх так роблять. А навіщо робити менше, коли можливо більше?
Думки пана Тадеуша крутилися, й усе підказувало, що двоє хлопів, з яких менший переважно мовчав, мали слушність. Згадав і свої юні роки, коли ще будучи Тадеєм, за посиланням батька їхав до Вроцлава, а звідти до Гамбурга, де й побачив багато дивного. І тоді панська уява малювала зміни у княжих фільварках, за якими наглядав, а разом із цим — зростання статків не лише княжих, а і його особистих. Його б туди — нехай би керував. Утім, не все було так собі просто. Як сприйме князь? А втілити подібні нововведення без нього тягло за собою непевність. А не вдасться щось бува?
Ганзевич давно бачив, що сільський староста собі на умі. У Глинському й інших селах постійно не сидітимеш, отже, приховати прибутки не вдасться. Хитрий Козим усе бачитиме, і чи не зважиться хтось із подібних до нього свого часу пошепотіти на вухо князеві, так, як час од часу робив це йому? А віддати цьому магнатові Пронському все, у чім головна заслуга його власна, — тоді навіщо воно?
— Пане, вози зібрані, — постукавши до покоїв, упорядник уклонився і запитливо глянув на нього. — Накажете вирушати?
— Ще ні, — думаючи про своє, відповів пан Тадеуш. — Іди перевір усі колеса та змасти, щоб не повідлітали дорогою.
— Змащено! — вигукнув той.
— Іди, сказав! Геть! Закличу сам.
Упорядник миттєво зник, а Ганзевич знову взяв зі столу листа.
«Вельмишановний княже! У день, коли двоє згаданих чужинців плавали річкою, я заслав людей, які вірно служать Вашій Світлості, й вони задля виявлення можливої брехні з боку Данила Коржа та Лук’яна Котири пристрасно обдивилися халупу, що ті поставили, та подвір’я і знайшли схов, у якому, крім іще одного імперського дуката, побачили золоту буллу завбільшки як горіх із причепленим волоссям кінського хвоста, що зветься бунчуком і є знаком влади у ординських татар та в османському війську. Це доводить правдивість слів вищезгаданого Лук’яна Котири стосовно його служби в султана».
— А ти чого мовчиш? — запитав тоді Ганзевич меншого, який звався Лук’ян. — Отвори у бортах навіщо? Чотирма веслами такого човна попхати збираєшся? А сил стане? Навіть такі бугаї, як поплічник твій, довго не попливуть. Хотів би я глянути на це!