— Пан полковник депешу повіз. За наказом Вашої Милості.
— Забирайся геть!
Він усівся в крісло, сперши голову на руки, а тоді знову взяв листа. Здавалося, нинішній день не закінчиться ніколи.
Гатило повернувся далеко за полудень. Він увійшов із похмурим обличчям, розуміючи, що нетерпець Його Світлості, виплеканий зрання до обіду, не може вилитися у щось добре, з чим би не був пов’язаний, і тепер доведеться довго вислуховувати те, в чому нічим не завинив.
— Кликали, найсвітліший княже?
— Кликав, од самого ранку, — буркнув Пронський.
— Волею Вашої Милості я мусив…
— Я знаю, що ти мусив, — перервав князь. — Скажи мені, Мироне, ти ж служив на Пониззі ще за давніх часів, за короля Ягеллона, упокой, Господи, його душу. Якщо мене не зраджує пам’ять, ти був намісником у землях уздовж річки Бог.
— Не був я там намісником, княже, — приклавши руку до грудей, уклонився Гатило. — Проте служив сотником у хоругві князя Михайла Глинського, яка тривалий час стояла у селах, що по лівому березі ріки. Це були смутні часи, і, виконуючи волю князя, я наводив лад на цих землях, які дарував йому король.
— Гаразд, — нетерпляче мовив Пронський. — Сьогодні я отримав листа від Тадеуша Ганзевича, і той пише про двох людей із села Глинське, які, з його слів, вийшовши зі самого бидла, дослужилися до високого стану: один ув османів, інший — у північних землях, що належать Риму. Не думаю, що пан Тадеуш бреше. Він цупкий та пролізе скрізь, тому й тримаю його. У листі все, що стверджує, — підкріплює доказами. Читай! Якщо тут навіть лише половина правди — ці двоє можуть бути нам корисними.
Узявши листа, Гатило повільно читав, слухаючи одним вухом князя, котрий чув лише себе, тож не одразу помітив, як змінився вираз обличчя полковника.
— Його Величність далеко зайшов у намаганнях приєднати Сілезькі землі, й тепер наше становище дуже хитке. Якщо два роки тому ми твердо стояли між Сулейманом і Карлом Габсбурґом, догоджаючи обом одночасно, то тепер опинилися знову там, де летить каміння, яке султан та імператор кидають один в одного. Королівство буде втягнуте у війну, хочемо ми цього чи ні. А отже, увага короля цілковито прикута до цих двох імперій, на боці однієї з яких нам доведеться виступити, й усього, що пов’язане з цим. І тепер уся дипломатія й таємна служба Його Величності зайнята одним питанням — на чиєму боці це доведеться зробити. Тому оті двоє, які воювали за ці сторони по різні боки, можуть становити для нас неабиякий інтерес. А якщо усі потрібні відомості ми витягнемо з них власноруч, то ще й матимемо нагоду викласти їх королю у такому вигляді, який вигідний насамперед нам, заслуживши водночас ще і схильність Його Величності. Розумієш, про що я веду мову?
— Розумію, княже!
Та Пронський не дав йому продовжити:
— Для нас значно більший інтерес становить союз із султаном. До нього ближче. Під Сулейманом усі татари, які приходять із Дикого поля. А наші статки йдуть з Пониззя. Не сьогодні-завтра я сяду воєводою Київським. Ось де наше. А до імператора Карла далеко. До нас йому з Риму рук бракне. Якщо ж із султаном воювати — ми перші своє втратимо.
— Найсвітліший княже! — не витримав Гатило. — Дозволь на Поділля скакати і привезти обох! Я знаю одного. Того, який Данилом зветься. Усе, що пише про нього Ганзевич, — чиста правда. Він служив у фламандського графа, який був підданим імператора. Командував його жовнірами. Я сам це стверджую! А другий… Ні, не може бути, щоби побратими. Не знаю за другого. А того, що Данилом зветься, я зустрічав у Коніксберзі, куди їздив за наказом князя Острозького Костянтина у році тридцять першому. Цей хлоп був у дорогих обладунках та при своїй варті й мав нахабство тримати себе як рівний зі мною. Я бився з ним!
— Навіщо? — викотив очі Пронський.
— Ця бидлота втекла з війська, яке збирав я за наказом князя Глинського. Через нього загинули мій десятник і купа вояків, а побачивши мене, він ставив себе, наче шляхтич! Я мусив скарати пройдисвіта. Та мені не дали відтяти йому голову. Несподівано прибув єпископ Ласький…
— Хто?! — не зрозумів князь Фрідріх.
— Єпископ наш, Ян Ласький, якого слухає Його Величність. Його особисто приймав саксонський герцог, біля палацу котрого те трапилося. Ласький знав того фламандського графа, якому служив Данило. Він не дав провчити його. Нас розтягла сторожа. І герцог їхній бік прийняв, хоча також підданий Його Величності Жигимонта. Не шляхетно вчинив із нами. Дозвольте їхати, Ваша Світлосте!
— Он як… — задумливо протягнув князь. — Спритний цей пан Ганзевич. Недарма я… Їдь! Привезеш обох живими. І Ганзевича також зі собою бери.