— Так, Великий Княже! Вирушаю негайно і молитиму дорогою Господа нашого, щоб вони нікуди не поділися.
Він рушив до дверей, та Пронський зупинив, не давши вийти:
— І гляди, Мироне… Живими! Ти коли лютий — розум утрачаєш. Не засмути мене. Мертвих на палю не садять.
Отець Мефодій марно намагався згадати, у котрому місяці мірошник Радим сплачував десятину. Щойно він повернувся від сільського старости і тепер перебував у засмучених почуттях, тому й намагався вдатися до інших думок, щоб забути прикрість. А на день цей покладав стільки надій! Козим Гузь завжди платив справно. От тільки десятина його рік у рік ставала меншою. Кілька разів дяк Михаїл натякав цьому щуряці, що Господь, який заповів ділитися статком із церквою, усе бачить, але жадібність застила йому очі, спрямовуючи на грішний шлях. Той уперто робив вигляд, наче не розуміє, про що йдеться.
Саме сьогодні терпець глинського пресвітера урвався, і він намірився власноруч скерувати грішника на шлях істинний.
— Не гоже, Козиме, чинити так, як ти, — почав, було, священник. — Мене можна обдурити, а Господь усе бачить.
— Про що ви, святий отче? — не зрозумів той.
— Ходиш до храму святого, а не хочеш вділити належного.
— Ви наче не старий ще, отче, щоби забуватися, — здивувався Гузь. — Не пізніше як днів два тому сплатив я десятину до храму Божого. Чи не пам’ятаєте ви? То дяк ваш записував.
— Чому ж, — розвів руками той, — але не десятина то була. Скоро прибуток з панського селянина буде більшим, як твій. Грішно це. Скупість — гріх. Сам Великий Князь Володимир Київський, хреститель наш, першим віддав десяту частку своїх статків, а ти…
— А ти статки мої не рахуй! — розізлився староста. — Ич, який! Диви на нього! Ти книги церковні почитай. Там написано — «дай те, що можеш, не сприймає Бог ані занадто малого, ані занадто великого податку!»
Отець Мефодій наче ковтнув язика і стояв якийсь час, не спроможний щось відповісти.
— А це де ти таке вичитав?
— А от там і вичитав. Пошукай. Ідіть з Богом, святий отче. Вимагати зі стражденних — також великий гріх.
Ні з чим повернувся отець Мефодій до церкви і тепер розмірковував, як краще вчинити — ославити скупця на всю околицю чи махнути рукою й не зв’язуватися з ним.
…Здоровезний хлоп нерішуче потупцював у дверях, але таки увійшов і, перехрестившись з лівого на праве плече, склав долоні наперед грудей, читаючи молитву. Губи його ще ворушилися, а очі обдивлялися навколо, щось шукаючи по стінах та склепіннях. Дебела постать, здавалося, зайняла увесь простір невеличкої церкви, й отець Мефодій на якийсь час закляк, здивовано розглядаючи незнайомця.
— Мир вам, святий отче! — промовив гість.
— Ти звідки такий узявся? — оговтався панотець, обходячи його навколо. — Чув я, двоє зайд за рікою поселилися. Ти звідти, певно?
— Звідси я, пане отче, зі села цього. Ще хлопцем до полону татарського потрапив. Тепер повернулися з побратимом.
— А до храму православного навіщо прийшов? — спідлоба подивився пресвітер. — Не нашої віри ти. Католик?
— Вірю я, отче, в єдиного Бога нашого, Ісуса Христа, — промовив Данило. — А до храму Божого прийшов, бо нема тут іншого. Ще малим ходив. Не женіть, отче. Дайте помолитися.
— Гріх це, — відрубав отець Мефодій. — Гріх у храмі православному іновірців приймати.
— Куди ж подітися мені? — не зрозумів Данило. — Пане отче… Не женіть. Можу я корисним храмові Божому бути. Там, у краях чужих, навчився із дерева янголів вирізати.
— Яких янголів? — не зрозумів священник.
— Справжніх! Вони, мов живі, стоять. І великі, й малі, з крилами. А крила немов справжні! Руками людськими їх роблять. І я був митцем. І в мене виходили не гірші. Немов живі дивилися. Дозвольте, пане отче, я виріжу. А хочете — із каменю. Зможу я, відчуваю. Стоятиме краса у нашому храмі Божому.
— Нашому? — обурився отець. — Цур тобі! Остережися! Бога гнівиш! Прокляття накличеш! Спочатку покайся. Перехрестися у віру православну. Десятину сплати, грішми. А тоді подивимось. А ти, наче татарин, лізеш. Не стоять у наших храмах янголи з дерева.
— То я образи́ вирізатиму! — наполягав Данило. — Ви тільки дозвольте, благословіть на цю добру справу. Вона в усіх землях богоугодна.
— Ти мені вказуватимеш, яка справа догодна Господу, а яка ні? Вчити будеш? Забирайся геть із храму! Покайся спочатку і добро зроби. Он, поле церковне стоїть. А карк у тебе — замість коня орати можеш. Ото перехрестися у віру нашу, гріхи відмоли, статком поділись. А він образи́ робити хоче…