Сперечатися з пихатим паном було неможливо. Той вимагав негайно забратися або сплатити грошами. Обоє ледве впросили його зачекати і дозволити продати крам, від чого податок зріс.
— І глядіть мені, дивитимуться за вами. Схочете втекти — коневі ноги повідбиваємо. І вам перепаде.
Торгувалося мляво, й вони мусили зменшувати ціну, аби упоратися до вечора. Чашу Данило сховав, і коли люди почали розходитися, побратими розплатилися з упорядником та рушили геть. Лук’ян перекинув на долоні кілька грошів. Щось говорити було зайве.
Віз мляво рухався у бік маєтку Ганзевича, про який вони розпитали ще на ринковій площі. Місто не вирувало, і Данило мимоволі згадував Грюнс та Гент, де поміж багатими й галасливими рядами виступали бродячі актори. Тут було по-іншому, і він марно намагався вигадати щось таке, що допомогло б їм обом увійти сюди, ставши його частиною.
— Не свої ми тут, — наче прочитавши його думки, зітхнув Лук’ян.
— Умієш ти сказати, — згодився той. — Хотів сам назвати якось. Думав — «чужими», та начебто й не чужі. Але й не свої. Нічого. На усе свій час. Тобі у тому Магрибі що — легко було? Що — усе й одразу?
— Звісно, ні, — кивнув головою той. — Часами так важко, що здавалося — не витримаю. Швидше би смерть. Але… Якось усе потроху вдалося. А тут… Голів не рубають, а наче по болоті йдеш, ноги в’язнуть, кінця нема. Куди не попхнешся — там іще глибше.
Панська челядь вороже дивилася на двох хлопів, які взялися не знати звідки й вибагали намісника.
— Ти не дери горлянку, — порадив Данило, — а перекажи панові Тадеушу, що закінчили ми роботу на ріці у Глинському, яку обіцяли. А ще привезли дарунок, гідний столу та його шляхетних гостей.
Незабаром у дверях постав сам Ганзевич. Обоє вклонилися.
— Пане, — промовив Данило. — Човен готовий. Ваша Милість бажала дивитися і плисти на ньому. А нам зробіть ласку прийняти оцей дарунок.
Обличчя пана Тадеуша змінилося, коли взяв до рук чашу. Він обертав її, обмацуючи орлину голову з гострим дзьобом, а пальці торкалися пір’я, що виглядало справжнім, лише не було м’яким. Долоня зручно охоплювала шию птаха, а деревина у чаші блищала, затерта нагладко.
Не стримавшись, він хитнув головою.
— Сам зробив?
— Ось цими руками, — усміхнувся Данило. — Не гнівайтеся, пане, якщо не так.
— Не гніватимуся, — запевнив Ганзевич. — Ти справжній різьбяр. Не здурив.
— Ніде ми вас не здурили й не здуримо, — промовив Данило. — Хочемо багато ще зробити вам на втіху і щоб земля наша багатшою стала, як в інших людей.
— Гаразд, — надовго замислившись, зрештою відповів Ганзевич. — Буде вам обом робота гідна. Повертайтеся і чекайте на мене. Приїзду Великого Князя жду. Навідаємося невдовзі разом із почтом. Славному князеві Фрідріху чашу зроби. Але гляди, мусить бути вона кращою, ніж моя. А тут що робили? Навіщо возом їхали?
— Різного краму везли на продаж, — пояснив Данило.
— Віз порожній, отже, вторгували?
— Не надто, — зітхнув Данило. — Упорядник податок забрав, мало що лишилося.
— На, — простягнув кілька монет пан Тадеуш. — Це від мене. І готуйтеся князя зустрічати. Ти ж гармат хотів? Зумієш князя вмовити — будуть тобі й гармати.
— Ось бачиш, — радів усю дорогу Данило. — А ти нудів. Важко — важко… А де легко буває? І мені так життя не раз завертало на чужині тій, що не приведи Господи. Усе добре буде. Приїде князь, побачить, що ми за люди. Та й на землі своїй, що не кажи…
— Не знаю… — зітхнув Лук’ян. — Лихе чую. Не сказав нам правди пан Ганзевич. Думав про щось, вагався. Убік дивився. Погляд його бачив? Щось погане замислив. Розповідав я тобі про шатрандж. Пам’ятаєш.
— То й що?
— Не гравець він.
— То він і в очі того шатранджу твого ніколи не бачив, може!
— Та хіба не однаково? — сплюнув Лук’ян. — Його я на два кроки уперед відчуваю.
— І що?
— Нічого. Згубить він нас.
— Навіщо? — розлютився Данило. — От скажи, навіщо? Що матиме з того? Ну, човна забере, і що? Ми б іще багато таких зробили і ще більших. І усі б його були. Він що, не бачить, яка користь од нас? Що — не хоче, аби татарву відвадити звідси? Це ж його землі! І князя їхнього. Як нас у кайдани посадить, то що ми у них зможемо? Вигадуєш ти, Лук’яне…
— Якби про еміра якого йшлося, я б те саме думав. А тут… Інакше усе. Сам кажеш — не як у людей…
— Дурниці, — не згодився Данило. — Еміри чи штатгальтери скрізь одне думають. Як більше золота мати. І замки вищі ставити. І щоби хтось боронив. А все це нашими руками роблять. Згубить нас — звідки оте усе візьметься?