Нічого не відповів Лук’ян. Так і мовчав усю дорогу.
А зрання обоє попливли до Старих Заплав. Увесь уторгований гріш залишили Петрові. Натомість селяни мали повалити, обтесати дерева та попиляти на відрізки. Данило не знав утоми. До чаші, котра мала бути дарунком князеві, взявся одразу. Лук’ян, на відміну від нього, був мовчазний та постійно думав про своє.
Нова чаша забрала два дні на те, щоб вирізати ковбан, обтесати його з грубшого та вибрати середину. По обіді її руків’я вже нагадувало голову та шию хижого птаха. Втім, роботи ще залишалося вдосталь.
Наловивши риби, Лук’ян вирішив плисти до Петра Кажана, аби подивитися, що зроблено, а перед тим заліз до схову, де лежав останній дукат та його бунчук. Там і застав Лук’яна побратим.
— Чому так дивишся? — не зрозумів Данило.
— Хтось був тут, — тихо мовив Лук’ян.
— Чого раптом? — здивувався той.
— Не так воно лежало. Коли ховали — інакше було. Ти не лазив туди?
— Ні. Навіщо? Ми ж удвох якось дивилися. Забув?
— Уже після того. Я запам’ятав, як воно лежить. Хтось брав це руками й поклав на місце.
— Ти геть здурів, — сівши на землю, Данило похитав головою. — Хтось знайшов схов і не забрав золота? Нам лишив?
— Виходить, не забрав, — стояв на своєму Лук’ян. — І це гірше, ніж його б украли.
— Чому? — лупав очима побратим, нічого не розуміючи.
— Бо замислив щось лихе. Будь пильний. Я залишуся. Завтра разом попливемо.
— Ти — як стара матуся, — буркнув Данило. — Пливи, давай, не гай часу. Заки юшка звариться, повернешся. Хоча знатимемо, що там хлопці наробили… ремісники бісові… Не бійся, дам собі ради.
Коли довбанка застромилася носом у берег, сонце хилилося до обрію. Лук’ян видерся до крайньої хати і розгублено застиг. У витоптаних бур’янах лежали два стовбури — один обтесаний, з іншого лише до половини здерли кору. Петро був за хатою і порався біля коня.
— Дай Боже здоров’я, Петре! — привітався Лук’ян. — А чому лише дві деревини лежить?
— Оту Матей зробив, а я другу. Ще дотешу. Не було коли — на сінокіс мусив іти. Жаби дуже крекотали — дощ буде.
— А решта? — не зрозумів Лук’ян. — На п’ятьох ми заплатили.
— За них не знаю, — розвів руками Петро. — У них питай. Я казав їм.
Тамуючи злість, Лук’ян пішов до сусідньої хати, де жив Івась Марунь, який також мав коня. Той місив глину і був у ній вимащений по самі вуха.
— Івасю, — почав Лук’ян, — ти ж мав деревину зготувати. То де вона?
— То ви мали гріш срібний заплатити.
— Та ж ми дали! — не зрозумів Лук’ян.
— Кому? Мені? Не давали.
— Петрові вашому.
— То Петро хай теше.
— А він що, не приніс тобі?
— Якби приніс, то чого б я не робив?
Не залишалося нічого іншого, як повернутися до Петра.
— Я Матею дав, щоб він Івасю передав, — знизав плечима той. — Його й питайте.
Терпець Лук’яна готовий був урватися, та він таки пішов до іншої хати. Матея довелося шукати довше, бо той рибалив.
— Віддав! — клявся хлоп. — Цього ж дня!
— Ходімо, при ньому скажеш.
Коли ж обоє повернулися до хутора, Івась Марунь зник. У хаті була лише стара, яка голосила, згадуючи усіх чортів, що не знає, де він. Сутінки огорнули похилені хати й гай. Гавкали пси. У Петра доїли корову та плакали діти.
— Петре, — мовив Лук’ян, — ти тут найстарший. Як собі хочеш. Із тобою домовлялися — з тебе питатимемо. Сріблом сплачено, з’ясовуйте самі. Прийдемо завтра увечері. Не буде всього дерева — догори дриґом усе перекинемо. Нікого не пошкодуємо.
Він повернувся й пішов униз до берега, та, не в змозі стриматися, обернувся до нього:
— Що ж ви чините, бісові діти? Ми ж як із людьми з вами! Очі розплющ! Поглянь, як живете. У гівні з ніг до голови. І далі так має бути?
Почувши про це, Данило розлютився не на жарт і довго ходив навколо, розмахуючи руками.
Другого дня Івась Марунь так і не з’явився, а жінка його клялася, що дав йому Матей лише півгроша. Та той од самого ранку поплив ставити верші, й питати не було з кого. Поруч із двома деревинами з’явилося ще дві.
— А п’ята де? — не зрозумів Данило.
— Ну, знайдеться Івась — буде п’ята. — А заки що — забирай чотири.
— Куди забирати? — розлютився Данило. — Ми ж тут робити збиралися. Навіщо їх тягати?
— Знаєш що? — товкся на місці Петро. — Ти краще забирай. Не будемо ми цього робити. Не хочуть хлопці. Твоє воно — забирай, і все.