Шхуна віддалялася. І все-таки капітанові Вільяму вдалося здійснити маневр і вдарити з усіх гармат навздогін. Відстань ставала надто великою для прицільної стрільби. Лише одне ядро втрапило у ціль, не зачепивши щогли. Шхуна лягла за вітром на зворотний шлях.
— Рубайте канати! — несамовито кричав Йоганн.
Галеас Джоні було захоплено, але самого ватажка не знайшлося ані серед живих, ані серед мертвих. Кунрад, увесь у крові, з простреленим плечем, таки дістався до капітана.
— Що з галеоном?
— Можемо плисти, — відповів Йоганн. — Вільям нехай залишається тут. Обшукати судно! До найменшого кутка, щоб жоден щур не проскочив. Повний уперед!
Те, що перевантажена шхуна не зможе втекти від галеона, за якийсь час зрозуміли як пірати, так і їхні переслідувачі. Але й наздогнати її також виявилося не просто. Джоні тримав курс на берег.
— Гармати за борт! — скомандував Йоганн. — Залишити чотири.
Гонитва тривала. А ближче до заходу сонця вони побачили землю. Береги не були скелястими, і ван Герст наказав опустити мотузку глибиноміра. Глибина під кілем швидко зменшувалася. Ось на що розраховував Джоні! Посадка його шхуни була значно меншою і давала змогу підійти ближче до берега. Галеон переслідувачів змушений був зупинитися, аби не сісти на мілину.
Зранку усе продовжилося. Джоні також боявся сісти на мілину, тому й не наважився плисти уночі.
— На їхньому місці я б виліз на берег, — мовив Кунрад. — Цьому ми не завадимо. Навіть якщо сядемо у шлюпки і вчинимо так само — знайти їх…
— Вони не зроблять цього, — відповів Йоганн. — Тут вони морські вовки. А там? Ніхто. Викинь на берег акулу — вона загине.
Ван Герст мав рацію. Погоня тривала день за днем. Маленька шхуна вперто пливла здовж піщаного берега на північний схід. Слідом за нею рухався велетенський галеон. Відстань була надто великою, щоб відкрити вогонь з гармат і надто маленька, щоб утратити здобич.
Лінія берега завернула різко на північ. Глибина продовжувала зменшуватися. Джоні залишався вірним собі й вів шхуну далі у надії, що ворог таки зловить днищем мілину. Та несподівано на сході з’явилася інша смужка берега. А невдовзі вона вже проглядалася кругом — на заході, півночі й на сході. Тепер шхуна, поза всяке бажання, не змогла б вислизнути.
— Мілорде, — промовив Вейнанд, — це не затока. Тут відчутна течія. То гирло річки. Гирло якоїсь великої річки.
Це означало, що Джоні опинився у пастці.
Обидва човни тихо наближалися до берега. Вояки підгрібали веслами, намагаючись не хлюпнути водою.
— Ну, довго ще? — запитав Андрусь.
— Зв’яжіть мене! Дядьку, ви обіцяли зв’язати! — канючив Лук’ян. — Зв’яжіть, ніби ви мене теж зловили, бо не покажу! Заб’є він мене потім.
— Впни його, — звелів Андрусь найближчому. — Але як що не те — сам тебе заб’ю. Побачиш.
Лук’янові скрутили руки та ноги, і скоро човни дісталися осокора, що стояв наполовину у воді.
— Ось там, — шепотів Лук’ян. — Он у тих заростях його довбанка захована.
— А він? То ти його бачив чи ні? Чи, може, тільки човна? — голос десятника став загрозливим.
— Бачив, пане, як вас бачу зараз! — перелякався Лук’ян. — Я ж казав сотникові. Сидів тихо, мов миша, він не помітив. А схов його вгорі, у розщілині.
— Гляди мені! Втоплю, як що не так.
За наказом Андруся двоє вояків вилізли і зникли у заростях, та за хвильку повернулися.
— Є довбня. Уночі плавав.
Вилізли усі, лишивши біля човнів одного. Чекалося важко. З усіх сил Лук’ян намагався прислухатися, і серце щоразу здригалося від уявлення про те, що ж буде далі. Зрештою почув тріск гілля і лайку. Данила тягли п’ятеро. Той пручався скажено. Руки парубка були скручені за спиною, губа й чоло розбиті та вимащені кров’ю. Не довівши до берега, його кинули на землю та зв’язали ще й ноги.
— Ти диви, який… — відсапуючись, гнівався Андрусь. — Бугаїло… Нічого, знайдемо, де твою міць прикласти. Швидко гонор виб’ємо, ще сьогодні. Тільки-но до села дістанемося.
— Пустіть, — не міг заспокоїтися Данило. — Пустіть! Що я вам поганого зробив?
— Від князя навіщо втікав? Його землі тепер. І ти його. До війська підеш. А ні — засічемо на смерть. За втечу.
— Не втікав я! — ревів Данило. — Не втікав! Ятері виїхав ставити. Верші на видру! Не вірите? Пливемо зараз, я покажу! Видра там, ще учора зловилась, я не забрав, щоб усе разом.
Вояки перезирнулися.
— Видра велика? — запитав Андрусь.