— Хто ж його таке потягне? — здивувався Данило. — Домовлено було, що ви поріжете. Пилка де?
— А де пилка? — запитав Петро ще одного, Хому, котрий переважно мовчав. — Я ж тобі дав.
— А я Матею… — розвів руками той.
Не зважаючи на застереження Лук’яна, розлючений Данило вдерся до хати Матея. Звісно, пилки там не знайшли, зате здійнявся неабиякий галас. Нічого не домігшись, вони ще раз пригрозили Петрові та вирушили назад.
День, якого так чекав Данило, таки настав. Шум, з яким віз продирався крізь порослу кущами дорогу, чувся здалеку. Хтось гикав на коней. Голоси наближалися.
Першими на галявину виїхали двоє вершників, а тоді служник вивів за вузду коня, на якому сидів Ганзевич. Челядь вилізла пішки, а далі витягли віз. Обоє вклонилися панові. Той не поспішав та, злізши з коня, попрямував до човна, корму якого вже гойдали хвилі.
— Великому князеві чашу зробив? — одразу запитав Ганзевич.
— Звісно, пане, чаша давно чекає на Його Світлість.
— Гаразд, — вдоволено мовив той. — А не потоне, як я туди вилізу? Чого не пропонуєш панові своєму першим на корабель увійти? Це ж цілий корабель! Гармат, правда, ще нема. Будуть тобі гармати.
Двоє з прислуги вискочили нагору і, подавши руки панові Тадеушу, затягли його до себе. Перейшовшись та потупцювавши, Ганзевич лишився задоволений.
— Ну, з гармат сьогодні ще не стрілятимемо, а осетра з нього, сподіваюся, зловимо? Га, хлопці-молодці? Можна із нього риби впіймати?
— Звісно, пане! — зрадів Данило. — Зараз ми…
— Тягніть сіту з воза! — командував пан Тадеуш. — Не стій, поможи їм!
Згорнуту сіту стягли з воза, і Данило рушив назустріч. Саме цієї миті пролунав крик Лук’яна:
— Стережися!
Та було пізно. Один край сіти впав додолу, і двоє, які тримали її, кинулися уперед по обидва боки, огортаючи Данила. Сильним поштовхом той збив з ніг ближнього, та сіта вже була кругом і обвивалася навколо нього, заважаючи рухатися. Загарчавши з натуги, він роздер діру, та нові мотки міцного мережива охоплювали тіло, і вдіяти щось було несила. Нелюдський крик вихопився з його грудей.
Лук’янові таки вдалося вислизнути з-під краю сіти і схопити заховану за деревом шаблю. На нього кинулись одразу четверо. Вістря чотирьох шабель дивилися з усіх боків.
— Тікай, Лук’яне! Тікай! — кричав Данило.
Той підхопив з трави суху гілку і зробив нею випад у бік найближчого, обертаючись неймовірним чином й атакуючи патиком або шаблею поперемінно. Перший відсахнувся, не очікуючи такої спритності, а другий роззява, відбивши шаблею патика, отримав у груди лезо, що пробило наскрізь. Перескочивши через нього, Лук’ян смикнувся до ріки, але там чекала юрба. Його збили з ніг і невдовзі вже крутили, не даючи пролізти, наче вужеві, під ніс човна.
— Живими! Живими! — волав нагорі Ганзевич. — Не дай Боже, іроди!
Несподівано усе затихло. Голоси змовкли, хоча щойно навколо стояв такий лемент, що його було чути у Старих Заплавах. Лише тупали копита, наче хтось веде коня кроком. Гатило зігнувся над ними, розглядаючи кожного по черзі.
— Ну, ось, — мовив полковник, — тепер усе, як і повинно. Довго ти, хлопче, від мене бігав. Ще й те щеня тут. Хто б міг подумати. Ну, воно й на краще. На віз обох.
Здавалося, у голосі його не було ні люті, ні навіть загрози, як і здивування від того, що, втративши колись обох разом на цьому ж березі, іншого дня за стільки років обох на ньому й отримав. Байдуже повернувшись спиною до здобичі, Гатило запхав у стремено ліву ногу та поправив поводдя, збираючись сісти верхи. Та за мить усе змінилося. Кинувши коня, він прискочив до бранців і, увіп’явши пальці в сіту, сильним рухом обернув їхні обличчя до себе.
— Шкода мені, шкода, що не можу зробити цього зараз. Вити хочу! А не можу. Нагайку об вас вломлю сьогодні, а більшого — несила. Князь Найсвітліший так вирішив. У Кракові вас на палю садитимуть. Нічого не вдієш із цим. Але… — Гатило наблизив їхні обличчя до себе і хижо засичав: — Але робитиму це я! Знайте! Ось цими руками…
На горищі було спекотно. Посічена спина горіла вогнем. Данило спробував відсунутися від балки, але мотузки не пускали. Застогнавши, він зціпив зуби. Поруч Лук’ян кілька разів смикнувся та зм’як. Піт стікав по скронях, і бракувало дихання. Йому стало млосно.
Позаду щось шурхотіло. Очунявши, побратим намагався намацати пальцями те, до чого був припнутий. Та панські служники в’язали на совість. Зап’ястки обох постягали так, що пальці німіли, не здатні відчути те, до чого торкалися. Обох припнули спинами один до одного, і коли котрийсь намагався борсатися, мотузки тягли та впивалися у тіло іншого.