— Усіх здіймай! — волав Гатило. — Якщо хлопи твої його не знайдуть, повезу тебе до князя Пронського замість нього! Сам на палю сідатимеш і казатимеш, що султана турецького радник!
Гонитва розпочалась одразу. Вояки та челядь пана Ганзевича кинулися урізнобіч. Лазили по байраках, заскакували у хати, перекидаючи усе догори цапки та лякаючи селян. Частина кинулася до ріки. Кінні скакали у степ, та, як усі решта, поверталися ні з чим.
Увійшовши до світлиці, Гатило завалився у плетене крісло і, не звертаючи уваги на господаря, налив собі повний келих та випив узахлин.
— Пане полковнику, — мимрив той, — не варто так нервуватись. Усе буде гаразд. Зловлять його! Скоро зловлять. Куди тут подітися? Та й потім, хіба є моя провина у тому, що бранець утік?
— Є, — не обертаючись, мовив полковник, — твої в’язали.
— Та ж скобу забиту витягнув! Бугай…
— Твої забивали, — не змінюючи голосу, відповів той.
…Ще навіть не починало сіріти, коли Лук’ян виліз на берег. Вечір і майже усю ніч він просидів у воді серед латаття й очерету. Не змінилася річка Бог за стільки років. Та й він пам’ятав місця, де ставив ятері та ховався сам. Тіло трусила дрож. Лук’ян упав у траву і якийсь час лежав нерухомо, а потім викрутив одяг та пішов у бік гостинця.
Данило не пам’ятав, як пролежав залишок ночі. Від товчіння головою у балку йому стало млосно. Цього разу руки скрутили так, що краще би померти одразу. Терпіти дикий біль у занімілих руках було несила. І, очунявши, невдовзі він знову провалився у забуття. Та полегшення тривало недовго. Надворі вже було зовсім темно, а Гатило, зігнувшись над ним, тримав свічку. Спочатку здалося, що він уже помер, та надто сильним був біль, хоч і той, хто схилився над ним, цілком годився бути сатаною.
— Якщо не знайдуть твого поплічника, — сичав полковник, — ти за обох муки приймеш. За обох! Ти ще не знаєш, сучий сину, що чекає тебе. Сам у тебе палю запихатиму.
— Чого ж тебе так до гівна тягне? — простогнав Данило. — Шаблю візьми, як хлоп. Який ти вояк… У сраці копирсатися замість…
Договорити не вдалося. Удар чобота у живіт був такої сили, що дихання забракло і в очах знову розійшовся морок. Данило не пам’ятав, як закінчилася ця ніч. Несподівано загупало, і ляда відчинилася. Схопивши за мотузки, його стягли сходами, та це вже не вважалося болем. І з цим можливо було жити.
Навколо ще панувала темрява, але в повітрі вирував світанковий запах. Із річки тягло водою, намулом та вранішньою росистою травою. Він добре пам’ятав, як воно. Ще морок ловив за очі, а коса ходила попри землю, лишаючи за собою цей неповторний запах.
Четверо дворових кряхтіли, закидаючи на віз важелезне тіло. На ґанку постав Ганзевич, а потім полковник. Обоє підганяли челядь у намаганні вирушити чимшвидше. Поруч товклися та хропіли коні. Шлях мав бути довгий. Данило розумів, що мотузків на його зап’ястках не послаблять, а води дадуть, може, раз за всю дорогу, аби не вмер. Про те, що чекало далі, краще було не думати.
Ось яка доля. Згадав, як багато років тому, не так далеко звідси, Лук’ян розгриз мотузки на його руках, а сам залишився у неволі. Тепер сталося навпаки. Він, Данило, звільнив свого побратима, а сам… Що це — кара? Ні, тоді було інакше. Обоє вони були ворогами, і не раз, напевно, Лук’ян прокляв його. Про що думалося йому в човні з татарами, коли Данило кинувся сторч головою у вир? Зараз усе по-іншому. Нехай живе. І жодного прокльону не полетить у бік побратима навіть тоді, коли він повільно вмиратиме під нелюдськими муками. Виснажений важкими думами, Данило заплющив очі.
Лук’ян ішов швидко, щоби зігрітися, міцно стискаючи зуби. Коли над обрієм почала сіріти ледве помітна смужка, він збіг у балку, що тяглася до гостинця, і вибрав дві грубі ліщини. Гострим кінцем скоби попри саму землю довго різав, продираючи у деревині канавку по колу, а потім зламав обидві. Грубе суччя також довелося підпилювати, аби зламати, тонші гілки обдиралися легше. Вийшло дві товсті жердини завдовжки як три його зрости. Зв’язавши їх докупи, Лук’ян потягнув до шляху. Небо рожевіло. Світанок підганяв, і він швидше зарухав ногами.
Міст через річечку, що звалася Восушкою і впадала у Бог нижче села, був високо перекинутий з одного її берега на інший. Колись давно він був вужчий, і двоє возів не змогли б на ньому розминутися. Тепер новий пан розпорядився зладити його трохи ширшим, та однаково у дні ярмарку, коли на гостинці ставало більше люду, той, хто доїжджав пізніше, завжди чекав, коли зустрічний переїде міст. На ньому були навіть поруччя з кривих гілок, зачеплені на грубі стояки, прикріплені до настилу.