Сонце збиралося вилізти з-за обрію, і Лук’ян квапився встигнути. Застромивши грубий кінець однієї з жердин між стояками, він накинув зашморг на тонший кінець і потягнув його до того ж краю мосту, а коли вже несила було гнути, замотав кінець мотузки за найближчий стояк. Посередині мотузки, що натягувала жердину, наче лук, він заздалегідь уплів короткий сук і тепер обертав його, скручуючи таким чином мотузку, від чого вона ставала дедалі коротшою, наближаючи тонкий кінець жердини до стояків. Коли вигнута жердина дугою простяглася здовж мосту по самому його краю, він припинив крутити. Здавалося, зараз вона трісне.
Майнувши під міст, Лук’ян запхав знизу ще один, грубший сучок, крізь дошки догори, вперши його нижній кінець у палю, що стирчала з води, а тоді потихеньку відпустив мотузку. Тепер вигнуту жердину стримував лише цей сучок, і якби нижній кінець його сприснув із палі, вона б устрілила, наче лук, збиваючи своїм кінцем усе, що рухалося мостом.
Другу жердину Лук’ян прилаштував так само з цього ж боку, але грубий кінець її запхав далеко попереду, а сама жердина гнулася назад. Тепер тонші кінці обидвох жердин були закріплені близько один від одного на двох сусідніх палях, між якими під мостом, наче горобець, примостився Лук’ян. У нього лишалася ще одна тоненька жердинка, і зараз, не гаючи часу, він зубами та тією ж скобою намагався загострити її кінець, зробити щось схоже на спис. Боліли руки та щелепи, але він згризав по одному волоконцю, надаючи гостроти майбутній зброї.
Скрип дерев’яних коліс почувся здалека. Сонце вже здійнялося над обрієм, і вранішня прохолода почала відступати. Заховавши надійно скобу, Лук’ян узявся за дошки та визирнув нагору. На возі стояло кілька мішків і сиділи двоє селян. Здалека він упізнав Радима. Вочевидь, той віз борошно на продаж. Доїхавши до мосту, один зліз та взяв коня за упряж, збираючись вести, аби той не сполохався. Зазвичай так робили усі.
Серце Лук’яна завмерло. Грюкіт воза насувався згори, а сам він бачив крізь щілини у дошках, як чорна пляма затуляє сонячне світло.
— Рівніше веди, — невдоволено буркнув мірошник. — Трусить, наче у жорнах.
Міст справді тремтів під колесами завантаженого воза, і Лук’ян стурбовано дивився на кінці кілків, застопорених на опуклих поверхнях паль. Та вони впиралися міцно, жоден не посунувся. Не помітили. Віз з’їхав з мосту й покотив гостинцем. До Брацлава. Лук’ян зітхнув із полегшенням. Минулось. Як буде далі?
Час спливав, і сонце починало гріти по-денному, хоча ранкова прохолода повністю ще не зникла. Нараз стало темно. З-за обрію напливла хмара. Небо затягувало, і міг піти дощ. Чи не надумає полковник відкласти мандрівку? Ще не виїхав. Що тоді?
Голоси почулися здалека. Цокали копита. Отже, не відклав. На горбі з’явилися вершники. Загін їхав кроком, проте швидко наближався. Їх було близько десятка. Сховавши голову за стояк, до якого вчепився руками, Лук’ян споглядав за їхнім наближенням. Попереду їхали семеро. Озброєні вояки. Далі пара коней тягла віз, а останнім був вершник на чорному коні. Гатило. За усього бажання Лук’ян не міг роздивитися його, та шапка з темним хутром, прикрашена пір’ям, мала належати полковникові. На возі сиділо двоє, а що вже лежало за їхніми спинами, Лук’ян не бачив.
Серце калатало шалено. Усе підказувало, що Данила таки повезуть до Брацлава, а тоді ще далі, як і погрожував Ганзевич. Останньої миті перед тим, як сховатися під міст, Лук’ян побачив і його. Пан намісник наздоганяв грізного полковника, відставши десь дорогою. А скільки їх іще позаду?
Що ж, або пан, або пропав. Тепер інакше не буде. Вмостившись на перетинці, що з’єднувала унизу дві палі, він глянув у щілину, яку розколупав скобою після того, як проїхав мірошник, і тепер крізь неї краще бачив, що діється нагорі.
Перші коні заїхали на міст. Копита загупали так, що здригалися не лише дошки — тремтіли грубезні палі. А невдовзі він побачив і самих коней. Вони мелькали над вузькою щілиною один за одним, заважаючи достеменно порахувати вершників. Міст таки став ширшим. Вояки їхали по двоє. Лише перший тримався на самоті й трохи попереду. Пара, друга… третя…
Здавалося, віз гуркотить над головою, та ось коли тільки мелькнули кінські копита. Ще трохи — і буде пізно. Лук’ян штовхнув ногою каменюку, заздалегідь покладену на палю. Шубовснуло добряче, полетіли бризки. Передні вершники сполохано стримали коней, тим часом віз іще продовжував котитися, підтискаючи задніх.
— Що там за чортівня? — пролунало згори.