Важка хмара щойно звільнила край небосхилу, проте сонце починало пекти з подвійним завзяттям. А двоє врятованих, напружуючи останні сили, бігли до річки. Вилізши на останній пагорб, вони спустилися порослим деревами схилом й увійшли у воду по пояс. Очерети на тому кінці плеса здавалися далекими, але обоє не відчували страху, пірнаючи головами у чорні відображення хмар. Це була їхня річка, й обом здавалося, що зараз нема нічого ближчого і надійнішого від неї.
— Допливеш? — запитав Лук’ян.
— Мушу, — відповів Данило. — А ти?
— Сподіваюся…
Вітер, здіймаючись над водою, куйовдив латаття, й у ньому губилися дві голови, поступово віддаляючись од берега.
Вони йшли степом, аби зігрітися, не присівши за всю ніч жодного разу. І лише коли рожева смужка замайоріла попереду, впали у високу траву.
— Не маю більше сили, — простогнав Лук’ян.
— І я не маю, — згодився Данило. — Давай перепочинемо.
— Давай, — підтримав той. — Далеко зайшли. Не знайдуть.
У животах дико смоктало.
— А таки не далися ми, — мовив Данило. — Дзуськи. Нічого. Зараз сонце пригріє, переспимося. Тоді у долину зліземо. Бачив — там річка якась. І верби по берегах. Вершу сплетемо — на ніч матимемо рибу. А зрання і на ситий живіт — воно інакше.
— Побачимо, — знизав плечима Лук’ян. — Візьми шаблю Гатилову, вона важча. Якраз до твоєї руки. А мені ту віддай.
— Чому ж ніс усю дорогу? — не зрозумів Данило, обертаючи зброю в руці. — Шабелька гідна. Золотом обкута. Давай спатимемо, бо скоро з ніг упадемо. Нема за нами сліду, ми ж долинкою ішли, струмком. А через оті бур’яни навіть хто би добирався — хрустітиме так, що мертвий очі роззявить.
— Гаразд, — не заперечував Лук’ян. — Збуди, як перший прокинешся.
Скрутившись клубком, він підібгав під себе коліна й заплющив очі. Притиснувшись боком до побратима, Данило перекинувся на спину, і його могутні груди почали здійматися високо та спокійно. Очі ще раз розплющилися, і він високо у небесах побачив хижого птаха, що кружляв трохи осторонь.
Згадав, як щось схоже трапилося торік у морі. Тільки тоді над головою літали чайки. Вони були набагато ближче, ніж оцей орел, і заважали роздивитися усю глибину небес, яка так наполегливо кликала до себе. А він намагався пронизати її поглядом у саму височінь, аби побачити, що там.
То були чужі небеса, і там жив чужий Бог. Тут усе складалося інакше, і, вполювавши оком беркута, Данило довго розглядав його. Птах ширяв дуже високо, та очі поступово звикли, і йому вдалося роздивитися те, що, здавалося, з такої відстані побачити неможливо. І тоді погляд спробував сягнути ще далі. Ця височінь не була такою густою та синьою. Напевно, через те, що під нею не хлюпали смарагдові хвилі, натомість лежав жовто-зелений степ, такий самий неосяжний, наче море.
Нічого не вийшло й цього разу. Небеса не пускали його до себе. Навколо цвірінькали степові птахи. Він прислухався — крім них, кругом простягалася лише тиша. Очі заплющилися.
…Коли Данило прокинувся, Лук’ян сидів спиною до нього, трохи осторонь. Сонце перейшло небосхил і вже хилилося до обрію, ховаючись за китички трави, які росли найвище.
— Давно не спиш? — запитав Данило.
— Є трохи, — відповів той.
— А чому мене не збудив?
— Спи, ти більший. Тобі й сну більше треба. Я вже наспався.
Данило звівся на ноги й обдивився. Вони лежали на горбі, й місцину навколо можна було добре проглянути. Заспокоївшись, він усівся. Виявилося, Лук’ян прокинувся давненько і, перейшовши назад до струмка, надер верби й плів тепер вершу. Щось було з ним не те. Це одразу ж упало в очі. Лук’ян дивився перед собою, але, здавалося, нічого не бачив, і пальці його самі собою брали тоненькі гілочки й заламували їх, уплітаючи в належні місця, які відчували на дотик.
— Егей, брате! Що з тобою? — не зрозумів Данило.
— Нічого, — відповів той.
— Не поранений, бува?
— Ні.
— Мо’, заслаб?
— Усе гаразд.
Якийсь час вони плели мовчки, а коли верша була готова, Данило знову глянув на нього.
— Ти наче не тут. Зараз би хто наскочив — тебе голими руками можна брати.
— Сон мені наснився, — пояснив Лук’ян. — Жодного разу такого не бувало. Наче усе насправді сталося. Прокинувся сам не свій, ще наче там, у ньому. І думи тепер одна від одної важча. А куди від них подітися, не знаю.
— Розкажи, — попросив Данило.
Той якийсь час мовчав, а потім почав:
— Снилося мені, що їду я верхи з величезним загоном. А на чолі його князь Глинський Михайло.