— Хто?! — скривився Данило.
— Князь наш колишній, за якого ми пішли звідси.
— Та ж він помер давно.
— То й що, — не зрозумів Лук’ян. — Кажу тобі — наснилося. І радником я при ньому, ось так, як у Хизира був.
— І що далі?
— А далі сниться, що зустрічаємо ми у степу інший загін вояків, іще більший, а його веде князь Острозький Костянтин, той, про якого мірошник Радим розповідав.
— Тож він також помер! — здивувався Данило.
— Ну й нехай. Кажу тобі — наснилося. У сні не раз трапляється те, чого не буває. От зустрілися ми у степу, а я бачу — серед вояків Острозького ти на коні гарцюєш, і шабля у тебе золотом обкута. Шанує тебе князь, полковником ти у нього. Я кажу — Даниле, це ж я! Побратим твій! Не упізнаєш мене?
Данило зацікавлено слухав, а Лук’ян розповідав так, наче й справді досі перебував у тому дивовижному сні.
— Тоді ти з коня зліз та обійняв мене. І князі обидва обійнялися й разом рушили. А потім скакали ми у степу, аж доки не зустрілись із татарами. І рубали ординців наші вояки. І князі обидва, котрі тут між собою воювали, разом татарву били. А тоді ми верталися, і ти розповідав мені, що тепер човни будуватимеш такі, як у Фландрії, щоби плавали вони річкою нашою по всьому світі й торгували. І про гармати розповідав. І казав, що князь Острозький довірив тобі бути головним у тій справі. А ти бідкався, що як візьмешся за це, то бракне часу на янголів, котрі у церквах мають стояти.
Лук’ян замовк, збираючись із думками, а потім додав:
— Щойно воно наснилося, а вже багато чого й не згадаєш. Пам’ятаю лише, що кликав ти мене із собою, аби я оті книжки, що мав у палаці халіфа, наново переписав мовою русинів, та щоб люди наші читали їх, темними не були.
Обоє сиділи мовчки, забувши про сплетену вершу та голод, хоча день хилився до завершення.
— Мені б таке не наснилося… — мовив Данило. — Бачив я одного разу Казкову країну. Ще давно, коли з каперами плавав. Та й ти казав, що бував у ній зі своїм паном. Хіба ні?
— Виходить, так, — погодився Лук’ян. — Це був Істанбул, що в бухті Золотий Ріг, де султан править.
— Не знаю, як воно по-вашому, але вежі у ній високі, зі золотими куполами. І ще багато чого, що неможливо забути, лише раз побачивши.
— Справді, — ствердно кивнув Лук’ян, — лише раз я там бував, а досі перед очима стоїть.
— То я й хотів сказати, — не вгавав Данило, — але ти перебив. Щойно лише подумав про це. Оте, що наснилося тобі, — ще більша казка. Ще більше диво. І якби обирати — не бажав би я тієї Казкової країни. Отого б хотів, що ти у сні побачив. Наше воно. От тільки… Нема вже князів тих великих. А якби й були… Хіба б пішли рука об руку проти одного ворога? Хіба б оцінили те, що вміємо та можемо ми з тобою? Так само продали би поляку або ще кому, щоб на палю нас посадив і, мо’, щось вивідав…
— Ну, ось… — розвів руками Лук’ян. — А ти питаєш, що зі мною. Тепер, бачу, сам дійшов.
— То чого воно так? — скинувся Данило. — Чому так виходить? Якщо ми, прості хлопи, життя проживши, таки дійшли до того, як воно повинно бути, чому князі наші, вивчені та з головами світлими, не збагнуть цього? Їм же ж легше! Що — золото очі заступає? Так і ми з тобою бачили його і в руках тримали. Не у ньому щастя.
— А в чому? — запитав Лук’ян.
— У тому, що дійшли таки ми до суті. Ти ж розповідав мені, як день та ніч мудрі книжки чужими мовами читав, щоб уздріти її. А вона ось. Ми ж із тобою ворогами були. Із давніх-давен. Один одного за людей не вважали. І від того усі наші біди сталися. Хіба потрапили б у полон до чужих країв, хіба терпіли б оті усі муки, якби трималися так, як зараз? Ну скажи!
— Хто зна, — знизав плечима Лук’ян. — Може, й інакше усе б склалося, але…
— Зовсім інакше! — переконував Данило. — Ти згадай — відколи ми братами стали, відколи разом, усе можемо здолати. У морі врятувалися. Через краї чужі перейшли, з голоду і ран не померли, ще й людям добро зробили. Татарву здужали у степу! Та й своїм лиходіям не далися. Проти князя нового та його челяді встояли. Ну хіба збрехав я хоч десь?
— Та ні, — похитав головою Лук’ян.
— То чого скривився, наче хтось помер?
— Бачив сьогодні, як ти у небо дивишся, — відповів Лук’ян. — Ти гадав, що я сплю, а я бачив. І ще раніше те саме було.
— Коли? — не зрозумів Данило.
— У шебекові османському, коли ти своєю кров’ю мене поїв, щоби врятувати. Гадав, я помираю, а я й тоді бачив це. Ти лежав і намагався пролізти поглядом у глиб небес. Там чайки літали. А ти хотів іще вище, у саму блакитну височінь, побачити, зрозуміти, що там…
— Справді… — вражено вигукнув Данило. — Ти ж зовсім кволий був, очі закочував…