— Як пес. Їх там повно, я ще дві верші сплів, може, вже й більше є.
— Брешеш, собако, — похитав головою десятник.
— Перехрещусь, як руки розв’яжете, — не здавався парубок. — Самі побачите.
— І риба є?
— Аякже! Хотів, щоби повна довбанка була, аби дурно не плавати.
— Далеко? — з недовірою запитав Петро, який був у Андруся за праву руку.
— Он за тією косою, — спробував кивнути головою полонений, утім, вийшло погано. — Розв’яжіть, не втечу.
Розв’язувати бранця ніхто не збирався, але Лук’ян відчував, що ворог його замислив якусь хитрість. Лук’ян лежав у човні долілиць, не наважуючись поворухнутись. Як же сказати отим княжим, щоб не велися на Данилові казки!
— Показуй, — зрештою наважився Андрусь. — Якщо правду сказав, буде тобі поблажка. Люто не битимем. Але до війська однаково підеш. А як збрехав… Сам руку прикладу!
— Що ви, пане, — клявся парубок. — Тільки ж послабте хоч трохи, рук уже не чую!
— Лежи, — попхав ногою Петро. — Давайте, швидко. Вертатися далеко, ще й проти течії.
Довбню припнули до одного з човнів, і десятник наказав плисти. Данило крутився на дні, заважаючи, через що отримував шпина як не у бік, то в дупу. Зрештою, його таки мусили посадити, аби вказував шлях. Краєм ока парубок побачив ще одного зв’язаного в іншому човні, але упізнати не встиг. Думки крутилися шалено. Як звільнити хоча б руки? За поворотом кинутися у вир, а там… Навіть із мотузками на ногах він знав, що випливе. А у заплаві навіть водяний не знайде. От тільки б руки. І Данило, спираючись спиною на край човна, щоб не бачили вояки, намагався хоча б якось розсмикати вузол, затягнутий на диво міцно. Як це зробити? Може, дістануться до ятера, та й самі не зможуть? Ну, хоч би руки…
Один з вояків скочив у воду і, намацавши крила, почав шукати ятір. Йому було важко, тому невдовзі шубовснув інший. Вони насилу тягли сплетений із грубої лози величезний кошик. Холоднюча весняна вода змушувала обох лаятися на повний голос.
— Там гілку одну треба відчепити, — почав знову Данило. — Ви ж так ятір у човен не затягнете, треба лише рибу висипати. Дайте, поможу. Ну ж не втікав я! Та лишіть ноги, тільки руки послабте…
— А верші з видрою де?
— Верші під осокою. Пірнути треба…
Вояки перезирнулися. Пірнати не бажав ніхто. Серце Данила затремтіло. Ну… Розв’яжуть і триматимуть на мотузці. Кінець вам, хлопці. Уявилось, як від його смику обоє летять у воду, а потім перекидається човен. Той, який мав у руках пищаль, уже поклав зброю. Не встигне встрілити. Серце скажено калатало. Однаково — пан або пропав…
Звук, що пролунав, здавалось, одночасно звідусіль, був настільки несподіваний, що тієї миті ніхто нічого не збагнув, а наступної стріли вдарили кількох вояків, котрі відразу ж попадали у воду й на дно човнів, які захиталися. Один з них хитнувся так, що Данило мало не випав. Тиша потонула у чужому галасі, й на заплаву, ломлячи очерет, видерлися довгі вузькі човни, в яких сиділи люди у кошлатих шапках.
Розгубленість була повною. Лише один із княжих вояків, хто мав пищаль, схопив її та встиг вистрілити. Знову засвистіли стріли. Троє княжих, кинувши вихоплену зброю, пострибали у воду. Стріли летіли навздогін. Лук’ян, широко розплющивши очі, повні жаху, намагався збагнути, що діється. Останній з княжих — Петро — застиг із шаблею посеред човна, озираючись навсібіч. Його оточили, і він кинув зброю. Від місця сутички відпливали тіла уражених стрілами, деякі ще рухалися. Один із княжих вояків пішов під воду.
Обидва хлопці затерпли. Разом із зв’язаним Петром їх кинули на дно одного з татарських човнів. Четвертий бранець мав у собі стрілу і важко дихав, хапаючи ротом повітря. Сказавши щось до своїх, татарин перетяв йому горло і виштовхнув у воду. Човни рушили у глиб заплави.
Ось і повоювали…
Вороги товклися тут вочевидь не перший день і, вивчивши лази та рукави заток, пересувалися швидко й упевнено. Менший із княжих човнів разом з Даниловою довбнею одразу ж затопили. Більший затягли у схов, де стояв ще один їхній. Вісьмох бранців, якими були жінки та діти, охороняло двоє ординців.
Усього їх було близько двох десятків, кожен мав лук та криву шаблю. Тихо перемовляючись по-своєму, татари готувалися на ніч.
— А тебе які чорти сюди занесли? — тихо запитав Данило.
— До війська хотіли забрати, я втік, але зловили, — відповів Лук’ян, мліючи від розуміння, що слова його чує Петро.
Здавалося, халепи, гіршої від цієї, бути не могло. Та однаково, від уявлення, що Данило дізнається, хто його продав, Лук’яна кидало у дріж. На щастя, єдиний уцілілий із княжих вояків лежав мовчки, також уявляючи, що на нього чекає.