Шлях був важкий та виснажливий. Данило давно втратив лік дням і лежав у човні, здавалося, байдужий до усього. Лук’ян ще намагався рахувати, та від важких думок у голові плуталося і поручитися у правдивості рахунку не міг. Пливли уночі. Коли розвиднювалося, татари заганяли човни у хащі й відсиджувалися. З витовченого очерету хлопці розуміли, що ті самі місця служили їм прихистком на шляху сюди.
Та настав день, коли вони попливли завидна. Береги річки змінилися. Зникли скелі, пагорби, і навколо лежала велика рівнина, заросла високим очеретом. Що було за ним, побачити ніхто б не зміг. Лише іноді береги ставали твердими, і тоді навколо простягався безкрайній степ.
Саме у такому місці одного разу зачувся тупіт копит, і біля води зупинився гурт вершників. Вони загукали до поневолювачів, і ті відповіли. Коні пили воду. Якийсь час тривали перемови, а потім загін поскакав далі. На тих також були кошлаті шапки, і кожен мав лук.
Це було Дике поле, і хлопці зрозуміли, куди їх везуть. Лук’ян із Данилом лежали в одному човні. Петра ж перетягли до заднього, того, в якому везли решту ясиру. Данило довго і марно намагався розтягти ґудзи на мотузках, але ординці знали свою справу.
Їх годували раз на день зіпсованим м’ясом, яке смерділо так, що можна було збожеволіти. Лук’ян відвертав писок та ригав. Данило ж їв, переборюючи огиду, бо розумів, що не можна втрачати сил. Нагода втекти могла трапитися будь-якої миті.
А потім течія ріки розділилася. Посередині проліг піщаний острів. Такого Лук’ян ще не бачив. Низькорослі дерева з покрученими гілками наче стелилися по ньому, а трава бідними купками стирчала де-не-де. Зате на правому березі знову здійнялися невисокі скелі, вкриті рідким колючим чагарником. Рукав річки, яким попливли човни, був вузький, і течія посилилася. Вода вирувала, тягнучи усе, що пливло, уперед, і татари намагалися тільки тримати човни поздовж, зовсім припинивши гребти. Попереду трапився величезний камінь, який обоє човнів вдало минули, а далі…
Очі Лук’яна широко розплющилися від побаченого. Острів залишився позаду, береги розійшлися так широко, що ледве виднілися, а просто перед ними застиг величезний човен із вітрилом. І ніколи б не зміг він собі уявити, що насправді бувають такі човни. Тихий скрик здивування вихопився із його грудей сам собою. Данило, який лежав долілиць, схопився й підняв голову. Затарабанили веслами татари, вочевидь, також не очікуючи уздріти тут диво.
А далі сталося неймовірне. Величезний човен зайнявся вогнем. Він спалахнув лише раз, а густий дим водночас охопив увесь його борт. І одразу ж гримнуло так, наче у небесах збиралася гроза. Звук, що нагадував одночасно гудіння джмеля та свист стріли, зростав у вухах і швидко наближався, від чого хотілося заплющити очі, а голову сховати у плечі. А за мить стовп води здійнявся просто перед човном, кинувши хвилю та бризки на онімілих веслярів.
Зчинився дикий галас. Татари гребли з усіх сил у намаганні розвернути човни проти течії, та їх лише крутило. Неймовірний жах скував Лук’янове нутро. Якби стовп води ударив ближче, усі разом вони б летіли кудись до небес. Перелякані татари здіймали веслами буруни, але течія не пускала.
Несподівано Лук’ян відчув, як щось насунулося збоку, притискаючи до дна. Данило, перекрутившись спиною до нього, пхався далі, і здавалося, намагався вилізти на Лук’яна.
— Гризи мотузки, — сичав парубок. — Зубами давай. Розтягни хоч вузол! Подивись, як треба — очі маєш… Давай, швидше! Не до нас їм зараз. Утечемо. Бо ж у полон бусурмани везуть. Продадуть — до смерті їхнє гівно нюхатимемо.
Було незручно й важко. Але Данило далі намагався опинитися згори, аби поневолювачі не змогли уздріти, що вони роблять. Лук’ян дер зубами з усіх сил. Зуби боліли, але перегризти шкіряні паски годі було й сподіватися. Вони врізалися глибоко у шкіру, руки Данилові розпухли, і від цих зусиль йому лише зводило щелепи. Тоді Лук’ян відсторонився і таки уздрів вузол, за який міг схопитися зубами.
— Давай! — підганяв Данило. — Зможеш — обоє чкурнемо. Я тебе швидше розв’яжу.
Та Лук’янові невдовзі зовсім скоцюрбило щелепи. Данило запрацював руками, намагаючись розшургати вузол об дно човна.
— Давай я! — штовхнувши його головою, Лук’ян почав знову.
І вузол подався. У човнах стояв галас. Татари з усіх сил намагалися допливти хоча б до каменя, котрий обминули перед тим, — щоби сховатися і перепочити. Залишалося зовсім небагато, й Лук’янові таки вдалося упоратися з другим вузлом. Тепер він затиснув зубами один з кінців паска, і Данило, намагаючись не рухнутися тілом, викручував руки, аби розмотати мотузки. Зрештою щось пустило, і він наче на світ народився. Руки були вільними, а до пальців швидко поверталося чуття.