— Давай, — тепер підганяв Лук’ян.
— Тихо лежи! Зараз, — засичав Данило.
Татарин, який сидів на самому носі човна, нарешті схопився за виступ каменя. Слідом простягнув руку інший. Другий човен зачепився за перший. Вони скупчилися спереду, збираючись висадити кількох на острівець.
Човен хитнуло так, що поневолювачі попадали на дно, і лише один іще тримався за каміння. Підхопившись на зв’язані ноги, Данило зробив стрибок, занурюючись сторч головою у вир. Крики залунали з новою силою. Кілька татар схопилися за луки, й у воду полетіли стріли. Обидва човни ще трималися каменя.
Данило наче розчинився. Серце Лук’яна стислося. У середині наче щось обірвалося і полетіло у прірву. Це був кінець. Недарма він продав цього виродка княжим воякам. Недарма. От тільки до кінця не вийшло. Данило плавав, наче риба. Тепер буде вільний. А сам…
Човен таки вдалося завести за камінь. Кілька ординців, вилізши на острівець, де ніяк не могли б уміститися усі, хто плив, на арканах тримали решту, здобуваючи таким чином час для перепочинку та роздумів.
Той самий низенький підліз до Лук’яна і взяв пожовану та мокру від слини шкіряну мотузку, показуючи іншим. Ще двоє відразу ж ускочили назад. Лук’яна тягали за волосся і товкли головою у дошки. Потім притискали ножа до шиї, плюючи в обличчя незрозумілими словами, що вилітали із смердючих горлянок. Тоді знову товкли, по чім прийдеться.
Здавалося, це не скінчиться ніколи. Та до човна вскочив іще один, якого слухалися інші, й порозштовхував поплічників, адже бранець потрібен був таки живим. Власне, цього Лук’ян уже не бачив. Він лежав долілиць, відчуваючи зболеним тілом тверде дно, а губи, що несподівано стали зовсім чужими, промовляли у нестямі:
— Проклинаю тебе, виродку… Проклинаю… Проклинаю навіки…
Стан княжого війська помалу засинав. У курені вже хропіли на повну. Рипнули й двері хати, пропустивши останніх двох. Чути було, як хтось іще товчеться на горищі.
Мирон Гатило підійшов до стаєнь, де стояли коні, й наказав воякові вивести свого гривастого. Кінь стояв уже осідланий. Не кваплячись, сотник запхав чобіт у стремено й усівся верхи. Рух поводдя, непомітний у темряві, — й кінь, наче розуміючи настрій вершника, поволі рушив у степ. Цокання копит ставало дедалі глухішим, і скоро ніч поглинула їх обох.
Степан та Іван, брати Волоки стояли у дозорі. Час од часу тихо перемовляючись, хлопці не ловили ґав, бо не перший рік служили у княжім війську і знали що до чого. Тому й завчасно почули звуки наближення самотнього вершника. Обоє розуміли, що сотник їде перевірити варту, однак кожен мацнув руків’я шаблі. Постать Гатила верхи на гнідому неспішно випливла з-за кущів.
— Дозор стоїть, — тихо мовив Степан.
— Бачу, — була відповідь. — Не спати!
— Як можна, пане сотнику!
Підкови дзенькнули по каменюці, й постать зникла. Хлопці зітхнули з полегшенням. А сотник, об’їхавши ще дві варти, несподівано потягнув поводдя у бік ріки і, лише здолавши пагорб, зупинився біля підніжжя. Кінь застиг. Мирон довгенько стояв, прислухаючись, а потім перегнувся зі сідла й, підхопивши у траві щось важке, потягнув догори. Кінь хильнувся убік, копита тупнули гучніше, й Гатило пошепки вилаявся. Примостивши здобич поперек холки скакуна, він рушив далі, та невдовзі зупинився й прип’яв гнідого до крайніх кущів. Час од часу кричали сичі, порушуючи тишу.
Пройшовши лісом угору, сотник зупинився біля виступу скелі, що ніби виростала із землі й починала спускатися до річки. Внизу легенькі хвилі товклися у берег, раз у раз плюскалася риба. Прислухавшись, він розв’язав мішок і, запхавши глибоко руку, витягнув пригорщу срібних дукатів, що тьмяно виблискували у місячному сяйві, спробував кілька на зуб і опустив до кишені. Усе решта загорнув у просалену сиром’ятну шкіру й посунув під скелю у викопаний схов. Потім заклав каменюкою, нагорнув землю та притрусив листям. Усе.
Не зрадило чуття — зумів побачити тих, хто був по самі вуха у лайні. Розрив кубло. Розкусив кожного, через що й ховає мішечок срібла, якого вистачить до смерті. І колись, дай Боже…
У князя ж його — наче гівна в курнику. Та й війська стане без отого лидабридня мірошникового. А князь скупий, як усі. Дати срібла слузі вірному — це не горлянку за Русь святу дерти. Це від себе відірвати потрібно. А життя… Он, Андрусь із стрілою татарською у грудях в очеретах кінець знайшов. І хлопці з його десятка. Скільки його — життя того, щоби перед запроданцем вислуговуватися! У віру католицьку подався…