Маруф підніс вогонь до широкого кінця гармати. Гахнуло так, що мало не розкололася на шматки хвора голова Данила. Жерло гармати виплюнуло вогонь, і все заволік дим. Сама ж гармата перекинулася та покотилася, ледве не збивши кількох, а потім вгатилася у протилежний борт. Стовп води здійнявся перед каменем.
Гармата була пошкоджена. Лише тепер Данило зрозумів. Щойно її примотали грубезними мотузками до розколеної колоди, на якій вона трималася, проти це не допомогло, і постріл вийшов знову невлучний.
— Іще так раз — і вона проломить шхуну, — мовив Джоні. — Диявол! Тягніть назад! Робіть діру в палубі. Забивайте розпорки. Гармата мусить стріляти! Щойно смеркнеться, ці собаки попливуть до нас і переріжуть у темряві. Якщо не хочете на той світ, до заходу сонця ми повинні відправити їх на дно!
Данило не розумів цієї дуже дивної мови, але швидко збагнув, що татари — їхні вороги. І це було добре. Ворог ворога повинен бути другом. А наступної миті він побачив таке, що відразу перехопило подих. Далечінь, яка простягалася попереду, не мала берегів. Зовсім. Безмежна вода сягала обрію, і ранкове сонце мало сходити просто з неї. Це що… море?! Але що там таке?
Трохи далі у тому, що язик таки ніяк не повертався назвати морем, нерухомо стояв ще один човен, настільки великий, що не вкладалося у голові. Вітрила сягали неба. Данило несамохіть підвівся і, зробивши кілька кроків до поруччя, лише ворушив губами, вказуючи пальцем.
Кілька його недавніх рятівників одразу кинулися до нього, проте швидко зрозуміли, що до чого. Данило показував туди, не знаючи, як має сказати про те, що бачив. Джоні тільки поляскав його по плечі й намагався щось пояснити, але парубок лише кліпав очима. Знову витягши ножа, ватажок вказав ним на величезний човен, а потім на того, хто стояв поруч, і зробив рух, наче хотів його зарізати. Тоді знову на човен, а тоді на іншого. Останнім рухом він чиркнув по власному горлі. А потім… Потім ніж знову торкнувся грудей Данила.
— Галеон, — промовив Джоні, вказуючи туди.
Вочевидь, це також був ворог. Ще більший і страшніший, аніж татари. Ось воно як. Данилові хотілося спитати, чому тоді не пливе він сюди і чому не стріляє з гармати по них, але як? У голові плуталося.
Гармата була важкою, і Джоні вказав Данилові туди. Кинувшись на допомогу, він допоміг зрушити тягар. Поруч загомоніли ще гучніше, дивуючись силі врятованого. Дерев’яну підставку вмостили як належить, і гармату знову почали припинати грубими мотузками. Підставка була розколена на дві частини. Те, що мотузки їх не втримають, Данило зрозумів одразу, досить було лише раз побачити, що це за сила-силенна.
Його посунули, вказавши на місце під щоглою. Гармату готували до нового пострілу. Татари залишалися на місці. Думки Данила, яких ніколи не бувало у надлишку, чомусь почали борсатися, не вміщаючись тепер у голові. Підскочивши до ватажка, він показував йому на берег, до якого було не так уже й далеко, а тоді на сокиру, яку мав один із вояків.
Джоні зрозумів не одразу, але хлопець так товк себе у груди, що усі поступово таки облишили марну справу.
— Він каже, що може полагодити гармату, — невпевнено мовив Маруф. — Але для цього потрібно туди.
— Я і сам схиляюся до того, — згодився Джоні.
— Якщо цього не зробити зараз, буде прикро, — додав Хальс.
Схопивши аркебуз, схожий на маленьку пищаль, Джоні прицілився у борт. Гахнуло не так сильно, як із гармати, але у грубій дошці утворилася діра.
— Якщо ти спробуєш щось утнути, таку саму діру ми зробимо у тобі! — кричав ватажок ув обличчя Данила, приставляючи дуло до його грудей.
Розуміючи усе й без слів, Данило мовчки кивав головою, роблячи щиросердечні знаки руками.
Джоні ван Герст добре усвідомлював ризик усього, що замислив, та доля цього разу вирішила потягнути за піратами. Щойно шхуна рушила до берега, татарські човни залишили схов і попливли за течією, притискаючись до острова. А тільки-но опинилися у відкритому морі, зразу ж завернули вздовж берега на схід. Данило зітхнув з полегшенням, адже один ворог забрався. Та попереду залишався інший, зовсім не знайомий. Утім, було помітно — Джоні його боїться. Те, що у татар залишився Лук’ян, котрий дарував йому волю, Данило навіть не згадував.
Підтягнувши укотре мотузку з вузлами, Маруф наказав зупинити шхуну. Піщані береги утворювали мілину, і тут судно могло потрапити у полон. П’ятеро, рахуючи й урятованого чужинця, рушили вплав до берега, де Данило швидко знайшов низькоросле, але грубе дерево, яке, не вагаючись, почав рубати. А невдовзі усі п’ятеро вже пливли назад, тримаючись за розкарячену деревину. Течії майже не було, і люди зуміли без пригод дістатися до шхуни. Тягли на тих самих грубезних мотузках, так, що мало не тріскали жили. Усі захопилися роботою, і за Данилом уже ніхто не стежив, тому він, якби хотів, міг би кинути усе й поплисти до берега. Та думка про це чомусь жодного разу не виникла.