— Ліво на борт! Повний уперед! Не стріляти!
— Капітане!!!
Крик, що пролунав з корми, був воістину нелюдський. Ван Герст обернувся. Шхуна Джоні, виринувши з туману з іншого боку, летіла просто у його корму. Здавалося, божевільний пірат зібрався йти на дно разом із колишнім братом. Йоганн розгублено озирнувся туди, куди досі дивилися жерла його чотирьох гармат. Неквапно гонимий вітром шкарадний пліт із кривих деревин, із не менш кривою щоглою повільно насувався з білої мряки.
Не звертаючи уваги на скажений галас ватажка, Данило схопив держак гармати й потягнув догори. Випнулися жили на його бичачій шиї, а ті, що на ногах, ладні були тріснути. Маруф із палаючим гнотом у руці волав не своїм голосом, стукаючи іншою по гарматі. Та Данило й сам бачив, що робить — надто вже близькою була відстань до ворога.
— Ну! Пали, клятий бусурмане!!! Ну!!!
Раптово замовкнувши, Маруф притулив вогонь до запалу. Хитнуло так, що здалося — човен стає дибки. Вуха заклало, а стовп вогню вдарив у корму величезного галеона майже упритул. Полетіли тріски. Здавалося, і сама піратська шхуна вгатиться зараз у те саме місце.
— Ліво на борт! — крикнув Джоні. — Ліво на борт, брудні скоти!
Зробивши віраж, шхуна таки уникла зіткнення і йшла тепер повним ходом, віддаляючись од корми галеона, що несподівано почав обертатися в інший бік. Аркебузи били урізнобій з розтрощеної корми, не завдаючи втікачам ніякої шкоди.
— Мілорде! Вони пошкодили ахтерштевень! У нас немає керма!
Ван Герст усе бачив сам. Дика лють охопила голландця. Вихопивши палаш, він кинув його на палубу і в нестямі гатив обома кулаками у фальшборт.
А на шхуні ще досі не вірили у порятунок. Потужний бриз надував подерте вітрило, і суденце летіло хвилями, що ставали дедалі більшими. Вискочивши на шкани, Джоні підняв руки і видав крик, повний тріумфу. Кричали усі. Шхуна перетворилася на розбурханий вулик. А потім усі кинулися до Данила, і кожен намагався тягати його хто за що міг. Кремезного хлопця ляскали по плечах так, що важко було встояти. Й усі сміялися і галасували.
Лаючись останніми словами, Джоні проштовхався до нього і схопив за обидва вуха, викрикаючи невідомо що. Врешті-решт Данила завалили на палубу, зв’язали ноги довгим канатом і викинули за борт.
Украй спантеличений і наляканий, увесь мокрий Данило сидів на палубі й лупився на тих, від кого й надалі не знав чого чекати. Схилившись, Джоні розв’язав його ноги й стукнув у груди. Потім себе. Тоді простягнув руку й обійняв. Це були чужі люди. Їх важко було зрозуміти. Але Данило не сумнівався — відтепер він один із них.
Хвилі майже чорного кольору зі схожими на білих баранців вершечками несли шхуну в напрямку Босфору. Данило стояв поруч із ватажком, слухаючи його незрозумілу мову. Зрештою той підніс пальця догори й замовк, прислухаючись. Вони застигли. Виття вітру, що дув з річки Бог, ставало гучнішим. І обом здавалося, ніби разом з ним звідти долітали слова: «Будь ти проклятий… будь ти проклятий… будь ти проклятий…».
Військо розтяглося на величезну відстань. В авангарді йшла кіннота. Потербане лицарство, вичистивши обладунки від болота та крові, намагалося виглядати якомога величніше. Коні, відпочивши, гарцювали, а при наближенні до будь-якого містечка лунала пісня. Далі рухалася піхота, поміж рядами якої вели полонених татар. Бранців було багато. Здавалося, різнобарвній вервечці людей не буде кінця. Полковники намагалися час од часу наводити лад, і кінні загони снували з обох боків ззаду наперед, пильнуючи пов’язаних бусурманів та підганяючи обоз. Далі везли гармати, а замикала дійство знову ж таки кіннота.
Князь Глинський — Михайло їхав попереду, як і належить тріумфаторові. У самій кольчузі, поскидавши наплічники, він похитувався в сідлі, думаючи про своє. Картини вирішальної битви дедалі рідше поставали в уяві, хоча було що згадати. Насамперед, першу сутичку, коли татарські стріли почали косити військо, а незлагодженість дій полковників загрожувала перекреслити все. Переправа через Лань, яку вдалося налагодити за підтримки гарматного вогню, і розгром ворожого війська, коли вступаються розсудливість та обережність, звільняючи місце єдиному всепоглинальному бажанню — громити супостата до кінця, власноруч. Якби не воно — навряд чи під князем було б убито двох коней, а життя двічі не зависало би на волосинці.
Не єдиним златом жива людина. Таки не єдиним. Через це й поверталися думки князя до річки Лань під Клецьком, що залишився далеко позаду. То була його перемога. І це розумів кожен у багатотисячному війську.