Та чим менше шляху залишалося до Вільна, інші думки оселялися у голові, даруючи князеві нові, не схожі на попередні, але ще солодші відчуття. Гінці давно вже поскакали уперед, і столиця готувалася святкувати перемогу. Його тріумф. Тепер не залишиться жодних перепон. Замовкне невдоволена шляхта на чолі зі Заберезинським та подібними до нього. Військо обожнює переможця, і Михайло вже твердо бачив себе Великим Гетьманом. Тепер король дарує йому булаву, а разом із нею Поділля. Брацлав. Тож було чим хизуватися від вчасних і виважених рішень, прийнятих біля Клецька під татарськими стрілами. Та у жодне порівняння з цим не йшла насолода від іншого свого кроку, зробленого, як виявилося, у правильному напрямку. Як не згадати слова колишнього свого опікуна Великого Цісаря Максиміліана? Битви виграє тактика, а війни — стратегія. Тому це вже не цісар — імператор. Володар імперії з короткою назвою «Рим», велич якої важко осягнути.
Ото ж бо… Щастя, що довелося свого часу засвоювати науку великого полководця. Зараз би ділив із Острозьким неіснуючу корону примарної «імперії» з назвою Русь. Він криво посміхнувся думкам. Уберіг якось Господь. Золото та влада. Ось його імперія. Адже це основа будь-якої імперії. А як зватиметься вона — чи не однаково?
Невеличкий загін мчав дорогою, здіймаючи хмари пилюки. Авангард прийшов у рух, ряди перебудовувалися, згрудившись навколо князя, який пристав у стременах, намагаючись роздивитися вершників. Гінці повертаються? А чи встигли б? Та невдовзі Михайло побачив у переднього вершника свій прапор. Це була його корогва, залишена у Вільно. Охорона розступилася, пропускаючи Овлатія, сотника, який, скочивши на землю, швидко йшов у напрямку до князя. Щось тривожне ворухнулося усередині, бо не просто так вірний слуга його, залишений наглядати у Вільно, кинувши все, вирушив назустріч.
Не дійшовши, Овлатій упав на коліна і, перехрестившись, мовив:
— Не гнівайся, княже. Гірку новину тобі привіз. Дозволь говорити.
— Кажи.
— Дня дев’ятнадцятого серпня почив батько наш, великий король Олександр Ягеллон. Почив вічним сном, другого ж дня, після того, як гінці сповістили про твою, княже, велику перемогу.
Запанувала тиша. Із кам’яним обличчям князь Михайло зліз із коня і, опустившись на коліна поруч із сотником, молився.
Військо рушило далі. Глинський їхав поруч із Овлатієм. Найближчі вершники утворили коло, оточуючи їх, але не наважувалися наблизитися, розуміючи, про що йтиме мова. Чорна важка тінь лягла на обличчя князя.
— Говори усе, що знаєш, — наказав Михайло.
— Знаю не так багато, княже, — тихо промовляв сотник, — адже не вхожий до двору литовського. Втім, бачу вже кілька днів, що там коїться. Столиця гуде. І з вірним прибічником вашим — Храповичем — бачився. Він і нарадив скакати назустріч війську, аби знав ти, княже, що там твориться. Шляхта сейм зібрала. Не чекаючи переможця! Королем та Великим Князем обрано Жигимонта. А при ньому вже інша шляхта верховодить. Маршалком двору королівського призначили ворога твого, Заберезинського. Так сказав Храпович. Ніби й не було тебе, княже, ніби не робив ти у цей час справу благодатну, кров свою не проливав.
Вилиці ще більше проступали на змарнілому під час походу обличчі Глинського, а зуби стискалися в дикому бажанні заскрипіти, бо перегризти горлянку ворогові, якого не було поруч, змоги не мали.
— А ще… — Овлатій осікся, не наважуючись вимовити найголовніше.
— Ну! Говори! — не здатний стримувати лють, вигукнув князь.
— Не чув я цього на власні вуха, княже, й не міг чути, бо не буваю у палатах королівських. Але… від Храповича знаю. Казав князь, що сам чув це. Тому й наказав слово у слово тобі передати. Промовив Заберезинський це на сеймі, коли нового короля обирали. І жодного там не було, хто б не почув тих слів зміїних. Ніби це ти, княже, короля отруїв, щоби владу до своїх рук прибрати…
Загарчавши, Глинський хапнув сотника за плече, але той лише похилив іще нижче голову. А кінь отримав такого стусана чобітьми під пахви, що рвонув з місця, далеченько випереджаючи військо. Нічого не розуміючи, варта, пришпоривши й собі коней, кинулася за князем. Гнідий Овлатія продовжував іти кроком, а сам він — похитуватися у сідлі з низько опущеною головою.
Шхуна вперто йшла курсом до скелястої затоки. Здавалося, Джоні намагався заплисти якомога далі, до глухого кута. Втім, назустріч кілька разів трапилися великі кораблі, що виринули невідомо звідки. Вітрила з’являлися з-за скель, і судна розминалися на близькій відстані. Зарослі та похмурі обличчя команди засяяли, а з уст кожного все частіше лунало слово «Босфор», яке чомусь одразу запам’яталося.