— Босфор! — виголосив Джоні, з підвищення на кормі обдивляючись далечінь.
Туман розсіявся остаточно, і високі береги поступово стискалися, роблячи протоку дедалі вужчою. Схили, що нависали над нею, вкривали низенькі будівлі, котрі купами тулилися поміж каміння. А потім…
Ніколи, навіть у найбожевільніших снах Данило не зміг би уявити, що таке буває. Одного разу, ще в хаті тітки Килини, йому наснилося, що потрапив до палацу самого короля, який приймав його на службу. Ніколи у житті він не бачив і не мав побачити королівських покоїв, та пам’ятаючи давні байки, знав, що усе там із чистого золота. Те, що простягалося перед ним, не могло наснитися у жодному сні. Країна-казка.
Береги її вкривали будівлі, які неможливо вигадати, — білі, з горищами, круглими, немов сонце, чудернацькі та височезні, наче гори. Вони справді виблискували золотом під сонячним сяйвом. Дерева, яких не зміг би створити сам Господь-Бог, а над ними вежі, угорі гострі, мов списи, що закінчувалися в самому небі, ген у хмарах. І тьма людей, одягнутих по-казковому, які, наче комахи, кишіли межи ними. Роззявивши рота, Данило схопився за дерев’яні поруччя й закляк, не звертаючи уваги на регіт команди. На нього тицяли пальцями й ляскали його по плечах.
Протока звузилася настільки, що, здавалося, не могла вмістити кораблів та човнів, які пливли назустріч одне одному чи просто стояли. Одного разу Данилові довелося побувати на ярмарку в Брацлаві. Протока була удесятеро, а може, й іще ширша від річки Бог. І у ній відбувався ярмарок на човнах замість возів. Час од часу здавалося, що шхуна вгатиться у когось носом, особливо, коли завернули до берега, на якому взагалі не було видно землі. Берегом було щось таке, зроблене руками, з рівними обрисами. Дерево і камінь утворювали сходинки та сходи, а зроблене усе навмисно зручно, щоб величезні човни могли підходити і висаджувати людей та виносити скарби.
Рахім-ага зійшов на шхуну дерев’яним настилом, кинутим з високої пристані на борт. Двоє озброєних кривими шаблями вояків у дивних білих шапках мали чорні бороди й обличчями трохи скидалися на татар, проте ні на кого не збиралися нападати. А скільки таких самих залишалося на березі!
— Нехай усемогутній Аллах береже тебе, Рахіме-аго, — з хитрою посмішкою вклонився Джоні. — Як бачиш, ми не повертаємось із багатою здобиччю. Морська удача цього разу відвернулася від нас. Ми втратили найбільший корабель.
— Рахім-ага бачить усе, — кивнув турок, оглядаючись навколо.
— І в трюмі нашому нема рабів, нема золота, — вів своєї Джоні. — Лише люди з іншого корабля, який тепер на морському дні покоїться. І їм потрібні вода та їжа, інакше ми не зможемо доплисти до своїх берегів.
— Рахім-ага давно знає Джоні-реїса, — незворушно покивав головою турок. — Рахім-ага розуміє, що коли Джоні-реїс вертатиметься наступного разу, він винесе на берег удвічі більше, ніж має дати сьогодні за воду та їжу.
Джоні лише розвів руками, продовжуючи всміхатися:
— Рахім-ага завжди славився мудрістю та великодушністю, нехай оберігає Аллах його світлу голову…
Невдовзі під’їхала гарба на двох високих колесах, з якої витягли шкіряні міхи з водою та кілька невеликих мішків. Од запаху, що виходив з них, крутило порожні животи, викликаючи біль. На їжу пірати накинулися одразу, щойно слуги Рахім-аги залишили шхуну. Пили воду, їли черстві, з якимись особливими запахами пляцки і напіввисушене м’ясо. Усі разом, поміж них і Джоні, який тут був найголовніший. Говорили про щось і час од часу дико гиготіли. Гиготів і Данило, хоча не розумів, про що мова. І від цього десь усередині зароджувалося зовсім невідоме враження. Ні, щось подібне колись уже доводилося відчувати у дитинстві — коли йшли гуртом до лісу і палили вогонь. Там усі були рівними, хоча він і розумів, що це лише гра, а в селі серед людей він є найостанніший, і будь-хто далі матиме змогу відібрати крихту хліба й почастувати батогом, бо така його доля.
Витягши з мішка здоровезний шмат, Джоні простягнув комусь у натовп. Чиїсь жадібні пальці вхопилися за м’ясо, зі силою віддираючи шматок. А те, що лишилося в руці ватажка, несподівано опинилося перед носом у Данила. Той нерішуче схопився, а відчувши опір, смикнув щосили, роздираючи їжу. Відірвалася більша частина, залишаючи в руці Джоні маленький шматок. Регіт залунав із новою силою, а Данило, не розгубившись, простягнув іншим те, що тримав тепер сам, зав’язуючи нову «боротьбу».