Лише тепер Лук’ян зрозумів. Це були держаки весел. Тільки гребли ними не так, як гребуть у довбанці або татарському човні. Весла були величезними, ще й прикріпленими до човна через діри, а тягти кожне могли тільки четверо людей. Ті, хто сидів тут раніше, вже вміли це робити.
Отримавши по спині, Лук’ян схопився за весло. Якийсь час люди працювали урізнобій, від чого стояв несамовитий крик. Татари замучилися махати нагайками. Та поступово пішло. Бранці мали слухати звук бубна, і кожен удар означав наказ вийняти весло з води, щоби зробити новий гребок. Удари звучали повільно, і Лук’ян відчув, як велетенський човен з усіма ними прийшов у рух. За бортом уже шуміли хвилі, а у смердючий «погріб» почало потрапляти морське повітря. Втім, це мало що рятувало. Сморід стояв настільки жахливий, що важко було витримувати. І він розумів, чому. Гребучи веслами, бранці справляли нужду під себе. Усе стікало з лав та розмацькувалося по підлозі.
А далі почався справжній жах. Весло, за яким сидів Лук’ян, там, за бортом, кілька разів зіштовхнулося з іншим, а потім зачепилося. Крики наглядачів не затрималися. Нагайки впали на спини усіх чотирьох. Бубон почав знову, і рух продовжився, але не надовго. Наступного разу в спину вдарило настільки відчутно, що відразу забракло подиху. Це був отой чорт з кучерявою головою. Страховидло сичало крізь зуби і товкло вільною ногою у його спину. Лук’ян закричав.
Бубен починав ще кілька разів, поки наглядачі не збагнули, у чім причина. Четвірка, в якій сидів Лук’ян, виявилася найслабшою і, щойно темп збільшувався, весло починало відставати, стикаючись із сусідніми. Та ще раніше зрозуміли це сусіди по лаві. Стусани посипалися на нього ще й із боків. Але це не допомогло. Руки Лук’яна намагалися ловити держак весла і вчіплялися у нього, гальмуючи рух. Голова ж припинила сприймати будь-що.
Галера укотре зупинилася. Він нічого не розумів, коли двоє наглядачів, лаючись та плюючись, відпинали його ланцюги. Останнє, що залишилося у пам’яті, — падіння та удар головою об підлогу або стіну. І думка — одна-єдина, перед тим, як померти. У затьмарених очах постала картина, як звільнений Данило кидається сторч головою у вир. Ось хто насправді заслуговував на пекло. Де ж ти, Господи?! Чому? А далі все заклякло, провалюючись у чорне смердюче марево.
Очі розплющилися несподівано. Тіло було мокрим, і з нього текло. Та не встиг Лук’ян збагнути, що відбувається, як нова хвиля води впала на його голову, забиваючи подих. Чорний сатана, поставивши великий шкіряний міх, схопив хлопця за волосся та потрусив головою. Вони були нагорі, світило яскраве сонце, проте пекло тривало. Зрозумівши, що бранець очуняв, йому втулили в руки той самий міх і поштовхали до тієї ж діри у чортову катівню.
Галера тепер рухалася цілком стерпно, і нагайки припинили свистіти. Розмірено гупав бубон, а на його місці сидів інший нещасний. Лук’яна заштовхали у найнижче місце човна і знаками та штурханами пояснили, що має робити. Він ставав на коліна і, поклавши жорсткий задубілий міх на бік, гріб у нього долонями усе, що настікало з тих, хто працював веслами. А витягши смердюче рідло нагору і виливши за борт, вертався назад.
Це відбувалося з дня на день. Вичерпати його цілковито було неможливо. Того й опускалися батоги як не одного, то іншого наглядача на його спину. І кінця цьому не мало настати ніколи. Коли ж на море спускалася ніч й очі Лук’яна ненадовго заплющувалися, губи обов’язково встигали промовити кілька слів — звернутих до Господа, які звучали «врятуй мене звідси», і невідомо до кого — «будь ти проклятий».
Одного разу, витягши нагору міх зі смердом, Лук’ян побачив берег. Галера кудись допливла. А отже, тепер обов’язково зупиниться. А може… Може, настане зрештою кінець оцим мукам?
Він сподівався, навіть не уявляючи, скільки часу ще доведеться провести на галері й чим усе закінчиться. Інакше б обов’язково спробував, кинувши міх, скочити на високий борт і кинутися сторч головою у чорні хвилі.
Величезний острів з кам’янистими берегами, що звався у каперів Гіосом, містив безліч заток, у яких вода майже завжди була спокійною, навіть коли небо вкривали хмари і над скелями гуділи вітри. А поруч простягалися такі ж самі більші та менші острови. Місцеві мешканці жили в халупках, чимось схожих на бачені у Босфорі, проте відрізнялися виглядом від господарів «золотої країни». Вони також мали чорні, щоправда, кучеряві бороди, але ходили з непокритими головами й були худі та вигорілі на сонці. Власне, й господарями вони тут не були. Усім заправляли хлопці з ватаги Джоні.