— Чекає на тебе, Мироне, важлива місія, котру не маю більше кому довірити, крім тебе, — відриваючись од важких думок, почав князь Михайло. — Сядь, мій вірний друже, і слухай. Чекає тебе далекий шлях до Московії. Збери зо два десятки вірних хлопців і готуйся вирушити завтра удосвіта. Слухай мій наказ.
Прихиливши голову, Гатило ловив кожне слово князя.
— Родич наш, Острозький князь Костянтин, уже рік, як не мучиться у полоні в московитів. Присягнув на вірність їхньому цареві Василію. Військо та землі отримав. Але мріє князь про державу Руську, вільну від усіх. Од литвинів, московитів, татар. Свою, власну. Через це й посилав до мене гінця. Сотник його, Осип Нещада, був у мене. Ти казав — знаєш його. Але не до того було тоді. Татарва наступала. Через те й просив я затримки у князя Костянтина. Через це не дав йому відповіді. Тепер настав той час. І мусиш ти землі московської дістатися й розшукати князя Острозького, який зі своїми воями повинен ближче до нас стояти. Гадаю, десь за Полоцьком. Від мене грамоту охоронну отримаєш. Якщо потрапиш до московитів — казатимеш, що Русь повстала і прагне союзу з ними. Не бажає далі зі шляхтою йти. Порядків хоче своїх, православних. І говоритимеш від імені князя Глинського. А Острозького шукатимеш далі. І коли знайдеш, скажи, що згідні ми на його заклики. І справу вже почали. І допомоги чекаємо від нього, як від брата.
Гатило сидів мовчки, поклавши руки на коліно й опустивши погляд.
— Чому мовчиш? — запитав князь. — Хочу знати, чи згідний ти не за наказом, а з власної волі вирушити, щоб виконати цю місію? Боїшся чи ні? І чи думаєш так само, як твій князь? Не податки з хлопів збирати посилаю. Голови можеш позбутися. А зрадиш — я позбудуся.
— Княже, — відповів Мирон, підводячись, — не боїться лише дурень. А ви, гадаю, не маєте мене за такого. Розумію й важливість справи, що довіряєте мені. Служити вам маю за честь. І виконаю, якщо не позбудуся власної голови ще раніше. Дозвольте йти, збирати загін.
Князь Глинський мовчки дістав грамоту, перемотану стрічкою, і простягнув сотникові. Той низько вклонився і рушив геть.
Море ставало холодним. З півночі задули вітри. Вони наганяли сірі низькі хмари, а важкі, такі самі смарагдові, як у літі, але вже не прозорі хвилі немилосердно товкли у берег. Греки казали, що починається сезон зимової завірюхи, який варто пересидіти вдома. Та Джоні не слухав. Обидва кораблі стояли в бухті, готові до плавання, і першого ж ясного дня він наказав виходити у море.
Данило потроху починав, нехай із великою бідою, розуміти своїх поплічників. Слова нової мови запам’ятовувалися важко, та коли йому намагалися щось втлумачити, вдавалося завжди. На цей час він уже знав, що ватажок на ім’я Джоні — брат капітана того велетенського корабля, від якого ледве вдалося втекти у гирлі річки Бог; що той, кого звали Йоганн, привласнив статки свого брата і поклявся зжити його зі світу. Натомість Джоні затявся мстити своєму кривдникові.
Обидва кораблі вийшли у море вдосвіта і тривалий час, день за днем тинялися поміж численних островів, не пристаючи до жодного. Вже не один рік капери жили на Гіосі. Тому більший корабель — захоплений у сутичці галеас — мав назву «Харон», що означало ім’я старовинного грецького бога, який впускав у царство мерців. Так називав Джоні кожний новий корабель замість утраченого, сподіваючись, що колись він впустить у підземне мертве царство і його брата Йоганна. Шхуна, на якій Данило був тепер другим після Маруфа, звалася «Привид», бо мала швидко з’являтися та зникати безслідно.
Чим день острови траплялися рідше, і скоро навколо залишилася тільки безмежна морська далечінь, від якої віяло холодом. Слово «Гіос» дедалі частіше звучало з уст каперів, добра половина яких на обох кораблях була греками.
— Босфор! — відповідав на це Данило, стукаючи кулаком по гарматному стволі, адже вкладав у це слово зовсім інший зміст, зрозумілий, одначе, кожному. Інша рука каноніра простягалася при цьому кудись у захмарену далечінь. Вони глузували з нього і вказували у зовсім інший бік, де був Босфор насправді. Та невдовзі новий гарматій-велетень припинив блудити і щоразу вказував правильний напрямок. Запас їжі та води на обох суднах залишався достатнім, а близькість островів відчував спиною навіть Данило.
На поясі його грубої та незграбної одежини з каптуром тепер завжди висіла важка й майже пряма абордажна шабля, що подарував капітан. Щодня Маруф витягав свою, і на палубі шхуни розгортався майже справжній двобій. Араб знав багато підступних випадів, Данило ж покладався лише на власні руки та очі. Втім, дедалі частіше траплялися сутички, в яких і йому вдавалося перемагати. Власне, цим займалися усі капери — переважно з нудьги, хоча від уміння володіти зброєю залежало їхнє життя.