— Накажи, щоби послали за Осипом.
— Замучився люд руський від панування чужої шляхти, — вів далі гонець. — Сили нема. Порядки католицькі не можемо більше терпіти. Через це й виступив князь Михайло проти нового короля Жигимонта. Скільки могли, терпіли. Далі нікуди. Низько кланяється князь Михайло твоїй милості, як брату. Матиме за честь докласти своїх зусиль до твоїх великих задумів, у яких підтримує всіляко…
Заклавши ногу на ногу, Острозький ще глибше сперся на подушки і склав руки на грудях.
— Кажеш, замучився… — вираз обличчя князя важко було зрозуміти. — Бачу, ти невеликий майстер махати язиком. Напевно, більше шаблею звик. А радше, батогом. Того й замучився. Схоже, важко у твого князя з вірними людьми, коли для перемов обирає таких, як ти.
Гатило мовчки стояв, потупивши очі.
— І ще не можу второпати, про які такі великі мої задуми веде мову князь Глинський? Що хоче цим сказати?
— Про твої прагнення, княже, бачити вільною православну Русь, землю нашу, що мучиться від зазіхань чужинців багато років.
Осип Нещада увійшов та вклонився князю, лише крадькома поглянувши на воїна, який стояв перед ним.
— Ти знаєш цю людину, Осипе? — запитав Острозький.
— Так, то Мирон Гатило, сотник, який за тих часів служив князю Глинському, — відповів той.
— Ось він, княже, це той, хто приїжджав до мого володаря від твого імені, — підхопився Мирон. — Ось йому не встиг дати відповіді мій князь.
— Вочевидь, дуже поспішав, — не по-доброму посміхнувся Костянтин.
— Я вже казав, великий княже, — важливі справи державні не дозволили зробити це. Нашестя татарського війська, проти якого…
— Це ми чули, — перебив Острозький. — Досить. Ти висловив усе, що мав сказати. Я вислухав. І дам тобі відповідь одразу, просто зараз. Хоча насправді належало б тебе закувати у кайдани як посланця зрадника та бунтівника.
Гатило мовчав, ковтнувши язика, а князь Костянтин підвівся і став до нього спиною, притулившись лицем до віконця, за яким його вояки сідлали коней.
Він знав усе, знав задовго до того, як цей пархатий пес приплентався сюди. Знав про те, що Глинський, упавши низько при дворі нового короля, зчинив смуту, про те, що Жигимонт Старий також не віддав його земель і статків, не призначив на постійно нового Великого Гетьмана королівства і навіть що гінець опального маршалка вже не один місяць вишукує його поблизу кордонів Московії.
Той, хто називав себе братом, узагалі не заслуговував на відповідь. Утім, вона давно була готова принаймні для себе. Князь Костянтин також мав потаємну скриньку, до якої всім іншим було зась. І десь на її дні покоїлася думка про вільну православну Русь. Свою й більше нічию. Але усе це залягало надто глибоко. Зверху ж громадилися багаті землі Полісся та Волині, Поділля і Помор’я. Над ними громадилися маєтки, золото та срібло, що робили його голос надзвичайно гучним на будь-якому сеймі, нехай би він був тричі католицький. Воно ж змушувало забути і про будь-які клятви вірності, дані цареві московитів. Так склалося. Так вирішив Господь. А головне…
Це головне муляло і попри усі ці розумні думки не давало спокою. Головне полягало у тому, що навіть дай собі волю і поженися за примарною мрією з назвою «Русь» — доведеться лише наздоганяти. Той, хто називав себе братом, а насправді був підступним майстром інтриги, не більше, — вже кинувся у той бік. Не тоді, коли запрошував Острозький. Лише тепер. Кинувся сам, коли змусило життя. І пристати до нього означало бути другим, його прибічником, не більше.
— Твій князь — зрадник та бунтівник, — сухо промовив Костянтин, не дивлячись на гінця. — По ньому плаче кат. Утім, те, що він запропонував зраду Великому Гетьманові королівства, свідчить ще й про його скупий розум. Мені шкода його. Забирайся геть і перекажи ці слова йому. Ти вільний.
Острозький зробив крок до дверей, але Гатило впав на коліна, простягаючи до нього руки.
— Великий княже! Я переказав тобі слова мого володаря, як було велено. Та чи не змилостивишся ти вислухати те, що хочу сказати я, нікчемний слуга?
— Говори, тілько швидко, — князь так і не повернув голови.
— Великий княже, — заскоромовив сотник. — За наказом Глинського я відбув у позаминулому році до земель уздовж річки Бог, які покійний король Ягеллон, Царство йому Небесне, передав у володіння моєму князеві. Там я мав готувати побудову фортець і простежити за збиранням податків зі селян за роки твого полону. Княже, я все зберіг! Його багато! Твоє золото та срібло чекають на повернення господаря!