Острозький затримався лише на мить.
— Можеш залишитися, — пролунало з чорного отвору дверей. — Я подумаю, як із тобою вчинити.
Сонце немилосердно пекло, відбираючи залишки розуму. Всі молитви, що знав, давно перемішалися у голові, язик зашкаруб і не міг більше промовляти оте єдине, з усього, що залишилося:
— Врятуй, Боже… Врятуй, Боже… врятуй…
Торкаючись зубів та піднебіння, зашерхлий язик викликав неймовірний біль. Одного разу, насилу пролізши головою назад, він спробував пити морську воду. Запекло жахливо, викликаючи нудь, а почавши пирхати, він ледве пропхав голову в діру, адже деревина розбухла від води. Думав, що захлинеться. Унизу ж, навпаки, тіло закоцюрбло від холоду і не відчувалося зовсім.
Затоплений корабель уже не хитало на хвилях. У час, коли сонце сховалося за море і стало темно, Лук’ян відчув рух, наче хтось величезний торкнувся до тонучого судна. А після того воно завмерло. Усе стало зрозуміло лише тоді, коли зажеврів ранковий морок. Галера лягла на дно, бо тут було мілко. Таке вже бувало під час плавань незнайомими місцями, і тоді багатьох зусиль вартувало, дочекавшись припливу, стягти судно з мілини.
Отже, кінець мав бути іншим. Не під водою — під сонцем. Коли? Коли нарешті?
Тиша дерев’яної церкви, де крадькома читав книги і терпів знущання дяка Євстафія та отця Никодима, згадалася несподівано. Та хіба ж це знущання? Ось коли був рай! Отже, правий отець. Він прогнівив Господа своєю гординею, не бажав смиренно приймати те, що давав Усевишній. Так і було. Ще й не розумів, чому не карає їх усіх. От і послав Господь випробування, такі, як не раз посилав багатьом, судячи з прочитаних псалмів. Зрозуміти б це тоді. Тепер пізно. А пройти самому… Не пройдеш. Нема більше сил. Зовсім.
«Прости мене, Господи…»
Невеликий, завбільшки як три-чотири довбанки, котрі плавали по річці Бог, опуклий шмат борта височів над хвилями. На ньому поруч із головою Лук’яна, що намертво застрягла у весловому отворі, примостився величезний пацюк. Припинивши бігати від одного до іншого берега свого дерев’яного острівця, бридкий звір на якийсь час застиг. Він також хотів їсти і не міг пити морської води.
Швидке дихання Лук’ян відчув раптово біля самого вуха і, закричавши, відсмикнув голову. Щур відскочив, але його далі тягло до помираючої людини. Тягло з неймовірною силою — силою голоду. Лук’ян замотав головою, здираючи об дошки шкіру на шиї та підборідді. Запах крові розлився над острівцем, розпалюючи живучого та витривалого хижака. А очі нещасного знову заплющилися.
Крик, якого не почув ніхто, розлетівся над водою. Щур уже не відскакував, просто відпускав жертву. Ось нарешті йому вдалося відгризти шматочок. Писк тварюки, присланої сатаною, звучав жахливо, відбираючи розум. Його мали їсти довго і по маленьких шматках, почавши ще тут, коли душа ще якось трималася у тілі, й продовжити вже там, де подібних істот набагато більше.
Біль пронизував кудись туди, глибоко під воду, і терпіти його було несила. Але щур мусив час од часу відпускати жертву, аби проковтнути віддертий шматок. Під час однієї передишки Лук’ян, скільки дозволяла вузька діра, відсунув голову подалі. Невдоволено пискнувши, його кат переступив ніжками й понюхавши кров, знову уп’явся в залишок вуха. І тоді знесилена людська голова зробила різкий рух у його бік, а зуби Лук’яна вп’ялися у задню литку — єдине місце, куди могли досягнути.
Він пищав дико й пронизливо, продовжуючи кусати де доведеться. Шерсть тварюки була жорсткою, а м’язи нещасного — знесиленими, та кожен новий рух щелеп намагався прокусити шкіру посланця сатани. З останніх зусиль Лук’ян закрутив шиєю, намагаючись не відпустити ворога, який скажено видирався і продовжував кусати. Набираючи носом повітря, що смерділо його шерстю, хлопець також кусав. І зрештою настала мить, коли до рота потекло тепле й поживне. Його не було багато, але дія, воістину чарівна, відчулась одразу. Висмоктуючи живильну вологу з тіла, котре смикалося менше й менше, Лук’ян відчував, як набирає сил і ще чогось такого, що допоможе не померти зараз.
Час од часу він заплющував очі й відпочивав, а коли щелепи розтулялися, хапав наново. Щур давно вже перестав тріпатися, та Лук’ян боявся втратити здобич. Розум його увесь час провалювався у темряву, а коли виринав, одразу надходила одна й та сама думка.
Ні, це ще не пе́кло. Ще не час. Тому зуби продовжували працювати, затягуючи далі у горло просмерджене під сонцем м’ясо.
Одного разу його збудило щось інше. Це не було відчуття, що здобич, оживши, втікає. Цього разу ні. Плюскіт води, але не хвилі. Човен зупинився поруч, і люди у ньому, схожі на тих, які плавали на галерах, зацікавлено розглядали його. Потім один, порадившись з іншими, виліз на дошки і став поруч із його головою, а тоді схопив мертвого щура та викинув геть. Із човна подали важку сокиру, і бусурман, добре прицілившись, замахнувся нею. Та чомусь вже не було отого всепоглинаючого страху, що мав би з’явитися наостанок, лише одна думка. Ось коли, нарешті…