Уже наступного дня той самий старий розповів йому, що за все оте загарбане добро венеційські купці сплатили золотом, яке Джоні розділить поміж своїми каперами, а отже, буде у цьому і його, Даніеля, частина. Так водилося у каперів. І ніколи раніше не зміг би він уявити, що триматиме в руках справжнє золото, яке мають лише князі та король. Його золото, що належить йому. Похилена та порожня хатина зі солом’яним дахом чомусь сама спливла у спогадах. Тут було інше життя. І перед ним готові були стертися у пам’яті, наче хмарки неприємної мряки, отой сморід від нещасних, які мусили спорожнюватися під себе, тіла, що гойдалися на реях, та крики «гішпанів», котрі опускалися на дно слідом за своїм галеоном.
Щоправда, одного разу сон його пропав надовго. «Привид» повертався до одного з островів Ак-Денізу, де у скелястій бухті сховався «Харон», очікуючи здобич. Острів не мав прісної води, тому капери, збираючись затриматися на ньому довше, мусили поповнити запаси. Джоні вирішив плисти зі шхуною. Він і помітив далеке чуже судно.
Корабель не був з великих, хоч і більший за «Привида», на борту якого пливло досить людей. Капери знали, що цінний скарб іноді перевозять маленькими та погано захищеними суднами, сподіваючись надурити морських розбійників. Повертатись до галеаса за підмогою було пізно, тому всі проголосували за напад.
Гонитва скінчилася швидко. Власне, корабель чомусь не втікав, навпаки, опустив вітрила, і капітан його довго говорив із Джоні мовою каперів, яку починав розуміти й Данило. Виходило, що це свої. Яким же було здивування, коли Маруф тихо мовив до нього, що корабель братимуть на абордаж і що цього разу йому доведеться йти з усіма. Шхуну пришвартували до чужого судна, після чого Джоні з Хальсом та ще двома каперами піднялися на борт. І щойно там пролунали постріли, увесь натовп лавиною майнув догори. Лізли по трапах і канатах, кинутих із гаками знизу, стрибали з мачт.
Гармати чужого судна не могли вести вогню, адже були вище рівня палуби маленької шхуни, натомість Данило увігнав ядро упритул у місце, що вказав Маруф, і з криком поліз нагору. Там розгорілася справжня різанина. Каперів було більше, а напад виявився несподіваним, і ворог відступав до корми.
Вихопивши абордажну шаблю, Данило із криком кинувся на першого, хто потрапив на очі. Кількома потужними ударами зброю було вибито з рук ворога, і нещасний упав на палубу, затуляючись руками. Це був хлопець, менший та молодший за Данила. Він плакав, простягаючи руки до неба, а з усіх слів, що встиг мовити, зрозумілим було тільки «не вбивай!». Зброя Данила застигла над головою. І тоді старий Нілліс, який видерся на ворожу палубу слідом за ним, рубонув хлопця по голові, розсікаючи її навпіл.
Усе було скінчено. Команда кинула зброю, і капери в’язали усіх. Схопивши поплічника за руку, Нілліс довго намагався пояснити, що піднята зброя потребує удару. Перекинувши мертвого, він витягнув у нього з-за пояса ніж і марно трусив ним перед носом у Данила, доводячи, що безпечним може бути лише мертвий ворог. Той не розумів нічого. Перед очима стояв благальний погляд хлопця, чимось схожого на мірошникового сина Радима, а у вухах звучало моління про пощаду.
А далі почалося зовсім жахливе. Зв’язаних голландців просто кидали у воду, і лише капітан був удостоєний честі висіти на грот-щоглі. Не бажаючи цього бачити, Данило відчепив гармату, прив’язав до неї канат та потягнув до шхуни.
На острові він вештався, наче примара, за Хальсом і просив араку. Йому таки налили проти правил, і п’яний ущент канонір забувся у щілині під каменем, що так нагадувала колишній схрон його біля річки Бог, де ховався від княжого сотника Гатила. Данило не міг підвестися на ноги, але забуття і навіть просто полегшення не надходило. Пролилося багато крові. Й уперше це відбувалося настільки близько. Але ж він давно відчував себе готовим до бою і намагався потрапити до різанини. Отже, річ не в тім.
Саме цього дня усе стало інакшим. Хоча, власне, навколо не змінилося нічого. Просто те, що відбувалося, вдалося зрозуміти до кінця. Далекий, ніколи не бачений Йоганн тут був ні до чого. Ті, хто дали йому прихисток та їжу, виявилися звичайними кровожерливими розбійниками. Козаками. Такими, яких досить у Дикому полі й до яких свого часу так боявся потрапити. Тепер таки довелося опинитися серед них — байдуже, що замість коней під ними були човни, а сам він забирав чуже життя заради скарбу. Ось яке випробування вирішив послати Господь перед тим, як самому доведеться заставити шию у зашморг «гішпанів», аби теліпатися на реї.