— Богом клянуся! Господом-Богом Всевишнім! Горіти мені у пеклі, якщо…
Не кажучи більше нічого, святий отець виніс Псалтир і, розгорнувши як удалося, тицьнув йому під ніс.
— Горіти тобі справді у пеклі. Читай, коли хотів…
Розмацькуючи сльози, бідолашний хлопець швидко заворушив губами:
— Господь — твердиня моя і пристановище моє, визволитель мій, Бог мій, поміч моя; на Нього моя надія, оборонець мій, ріг спасіння мого, заступник мій. Огорнули мене муки смертельні, і ріки беззаконня засмутили мене. Кайдани пекельні скували мене…
Обоє пороззявляли роти.
— Ну, вистачить, — похмуро мовив отець Никодим, закриваючи книгу. — Грамоту звідки знаєш?
— Знаю, — схлипував нещасний. — Чув, як ви у недільній школі вчите. І грецькою можу…
— Книжки брав сам?
— Брав, святий отче…
— Ну, тоді мусиш знати, що там написано і таке: «Пихатість передує падінню, а гординя — загибелі! І краще бути сумирним духом із покірними, ніж ділити здобич із гордими!»
Голос отця Никодима перейшов на крик, і він, вихопивши палицю в Євстафія, заходився ще більше лупцювати Лук’яна.
— Михайле, брате мій!
— Збери зо два десятки своїх хлопців, — рвучко повернувся той. — Неспокійно тепер. Мушу їхати до короля.
— Ну, слава тобі, Господи, — перехрестився Іван. — Я вже було, думав…
— А ти думай, добре робиш, — осадив його, наче коня, Михайло. — Ще нічого не вирішено. Ти — воєвода Київський. Усе чув? От і думатимемо разом.
— А… твоя варта? — наче згадав воєвода. — Залишаєш?
— Моя варта завжди зі мною. Твої поскачуть позаду, дивитимуться, чи хто не стежить. Зрозумів?
Михайло сів і заплющив очі. Думи накрили з головою. Найдоцільнішим виходом здавалося закувати гінця у кайдани й везти до Вільна, ще раз підтвердивши таким чином власну відданість королю. Гарно. От тільки… Чим рік король Ягеллон мав менше й менше ваги у державних справах. Натомість зростала кількість різних сеймів та сеймиків. Польська та литовська шляхта, не надто мирячись між собою, разом не любила русинів, дедалі більше наступаючи на їхні порядки та звичаї. І тут не врятує ніяке католицтво, будь ти хоч тричі католиком. Острозького терплять через багатство, в якому зрівнятися з ним ніяк не світить. А життя королів, як відомо, непевне. Глинський це добре розумів. І слідом за королями зазвичай падають їхні фаворити. Що ж тоді? Виходить, правий гетьман? За великим рахунком правий. От тільки, говорячи про Київську державу, бачить у ній насамперед себе, не інакше. Тут не буде поступок. То як учинити?
— Їдь до короля, брате, — проказав Іван. — Посла у кайдани — і до Вільна. Так певніше. Довше проживемо.
Михайло ж мовчав, розмірковуючи про своє. Воно здавалося близьким. У Київській державі потрібна залізна рука. Та, що змусить мовчати зацьковану руську знать, яку язик справді не повертався називати шляхтою, та, що збудує сторожові фортеці аж на самій Вкрайні — межі Дикого поля, перетнувши шлях татарським набігам, та, котра зуміє кому треба дати відсіч і з ким треба — домовитися. Та, що зуміє втілити у життя цього бидла порядки, бачені за морем. Отака рука.
Але чому Острозький?!
— Гінці нехай живуть у покоях, і стежте за ними ретельно, — зрештою мовив Михайло. — Не знати, скільки їх іще вештається по корчмах або сидить у торгових рядах, пильнуючи твій двір. Князь Костянтин — хитрий лис.
Брат Іван добре вмів слухатися, та не народжував розумних думок. Схопивши посланця зрадника, Глинський таким чином ставав у ряди ворогів Острозького, а це було також погано. Справді, хтозна, як усе повернеться наступного літа, а може, ще й раніше.
Важкі думи дедалі більше нагромаджувалися у голові князя Михайла, не даючи шляху одна одній, наче їм ставало тісно. І переварити усе це швидко було ой як важко. Не наробити дурниць згарячу — ось що головне. А шлях до Вільна не такий близький. Отже, знайдеться час і для цього.
Зупинившись у темному кутку покоїв, Михайло торкнувся вдягнутої на поставу кольчуги. Хтозна, чи довго їй тут висіти. Обладунки заворожували, вони змушували усвідомлювати власну силу, водночас підштовхуючи до хибних думок. Обидва шляхи вели до слави й багатства. Та з кожного можна було впасти у прірву. Пальці стиснули залізо, а голова, похилившись, торкнулася чолом холодного шолома, наче заспокоюючи усе те, що нуртувало у ній.
На березі, за яким щодня сходило сонце, річка Бог утворювала заплави, густо порослі лататтям. Глибина тут рідко сягала шиї людини середнього зросту, вода добре нагрівалася, й у теплі дні риба вирувала під лататтям, збираючи всіляку їжу.