Сміх, що прозвучав, зменшив напругу.
— Але хто це робитиме? — залунало з усіх боків. — Хто залишиться у Фландрії? Хто довірить тобі своє золото, а сам піде пхати власну голову в зашморг?
— Тому, хто так учинить, я віддам свій скарб. Усе, що маю тут, на Гіосі. Навіщо воно мені? За виконання зобов’язань перед англійською короною мені заплатить король. А золота я здобуду ще. Ми ж натрапимо колись на галеон із Нового світу! Я віддам свій скарб за голову брата! — голосно вигукнув Джоні. — Беріть його вже! А якщо ви не довіряєте мені, пливіть уночі й заховайте його на якомусь із островів. Нехай лежить там.
Те, що здійнялося далі, було схоже на найбільшу бурю. Вони сперечалися, кричали, хапалися за ножі. Здавалося, це ніколи не закінчиться. Джоні мовчки попивав арак, чекаючи завершення.
Данило закляк на своєму місці, не беручи участі у суперечці. Думки розбіглися. Кому повірити? Як правильно вчинити?
Зрештою підвівся Маруф. Його здоровезна постать у чалмі нависла над розбурханою спільнотою, й усі замовкли. Він погано висловлювався фризькою мовою, проте зрозуміти могли всі.
— Ти захопливо говориш, капітане, — почав араб. — Усе це добре слухати, але чи станеться так, як кажеш? Хто зна? На моїй землі мовлять: найбільше золота — на сонці. Та чи варто прагнути туди, щоб набрати його собі? Тут ми свої. Ось наш берег, і на ньому нам не потрібний чужий король. Усе ми вирішуємо самі за нашим справедливим законом. Навіщо нам робити золото за допомогою золота? У морі плаває ще багато галеонів, і ми вміємо забрати його звідти. Це ми добре вміємо. А щодо твого брата — невідомо, чи стане йому розуму та сили відшукати нас тут. Для чого робити те, що важче, якщо є інше, що легше?
Вигуки свідчили, що багатьом сподобалася мова Маруфа. Здійнявся новий галас, і в ньому все частіше чулися крики «діжу!».
— Діжу! Ставити діжу!
На середину викотили й поставили дві діжі — одну ближче до Джоні, іншу біля Маруфа. Кожен підходив й устромляв свій ніж у ту, котру хотів. Виявлення волі не розтяглося надовго. Данило був передостанній. Він щиро не розумів, що краще. На відміну від інших, здатних різати один одного, йому подобались обидва задуми. Звичка слухатися свого пана-володаря спрямувала його ноги, вже підм’яклі від араку, в бік ватажка. На протилежність усім попереднім панам, цей годував, не кривдив, давав за роботу золото і навіть запитував його згоди.
Вихопивши ножа, Данило загнав лезо глибоко у дошки діжі. Слідом за ним це зробив старий Нілліс.
Джоні бракнуло шести ножів. Вибуху люті не відбулося. Капітан підвівся із глузливою посмішкою, оголошуючи кінець збіговиська. Підійшовши до діжі, він витягнув свого ножа й, запхавши його за пояс, обвів поглядом каперів. Запала тиша.
— Нехай так, — прикрість таки душила ватажка, і слова давалися насилу. — Нехай. Я підкоряюся, бо так вимагає закон братства. Ми не пливемо до Британії. Але колись настане час… Тепер гішпани воюють із реїсами. Реїсів багато, значно більше, ніж нас. Реїси кругом, і вони, наче вовки, встромляють зуби у королівство. Ми ж кусаємо, наче блохи. Та свого часу ми візьмемо галеон із золотом Нового світу, а можливо, й не один. Це станеться рано чи пізно. І тоді імператор нас помітить. Хто знає, що станеться після цього? Ось ви свої пики відвертаєте, бо навіть найдурніший із вас розуміє це. Сюди припливе багато галеонів з гарматами. І зрівняє оцей острів з морем. І тоді ті, які залишаться живими, спитають мене — що робити? Але я не знатиму, що відповісти.
Відколи Ахмада настановили старшим євнухом Тлемсени, ніхто не розмовляв із ним ось так. Він знав свою справу, рідко бував за межами палацу і, хоча стикався час од часу з багатьма наближеними, по-справжньому схиляв голову лише перед еміром.
Карим стояв, розправивши широкі плечі, та зверхньо дивився на євнуха, до якого нерідко підлещувалися інші еміри і ще багато різних людей, далеко не останніх, котрі розраховували завдяки його нашіптуванню наблизитися до найвеличнішого з емірів Магрибу. Начальник особистої охорони і без чужих нашіптувань стояв достатньо близько до володаря, тому й не приховував зневаги до того, кого взагалі не вважав чоловіком. Він ледь помітно усміхався, не збираючись повторювати своєї вимоги, і чекав на виконання.
Усміхнувшись ще привітніше, Ахмад схилив голову, повертаючись спиною до воїна, щоб віддати наказ слугам. Нехай очі цього шайтана дивляться у його зад. Нічого, ще настане час. Карим був вірним псом і служив удень та вночі, не заплющуючи очей, очікуючи, що емір винагородить його. Головний євнух добре знав, чого прагне Карим. Нехай. Цей час колись таки прийде. І тоді рішення володаря залежатиме від того, що скажуть вірні радники, такі, як він сам.