…Лук’ян отямився в кутку під стіною. Очі його бачили світло, проте тіло залишалося нечутливим. Що — вже усе? Так швидко? Нічого не боліло, але коліна підкулені до живота. Отже, він уже каліка… Тремтяча рука потяглася межи ноги, а усередині все здригалося в очікуванні жахливого. Пальці ніяк не могли намацати страшного мотузка. Груди знову важко дихали, хапаючи повітря. Усе залишалося на місці. Отже, ще ні. Ще попереду. Боже милостивий…
Поступово очі Лук’яна почали сприймати світ. І те, що робилося навколо, викликало неабиякий подив. У будинку з’явились інші люди, і той, хто стояв посередині, виглядав іще головнішим від товстого господаря. Рука цього чужоземного пана покоїлася на руків’ї шаблі. Він наказував! О Господи… Що тепер з ними зроблять?
Ахмад відійшов убік, притулившись до стіни, а охоронці потягли до себе хлопця, котрий сидів поруч із Лук’яном. Серце стислося у важкому передчутті. Карим витягнув із піхов шаблю. Усе набагато гірше. Їх просто вбиватимуть. Ось і кінець. Губи самі почали ворушитися, вимовляючи останню молитву до Господа.
Та замість знести голову хлопцю, воїн поклав шаблю на землю перед ним. Потім дістав ножа і також поклав перед нещасним, а тоді взяв глечик, з якого ті двоє у фартухах мили руки, й також поставив поруч. Відбувалося щось дивне. Останніми на підлогу лягли піхви від шаблі, які Карим зняв із пояса.
— Саіф альмубараза… — промовив воїн, вказуючи рукою туди, — ібріг гхаммад…
Нещасного хлопця штовхали у спину, змушуючи повторювати те, що промовляв Карим. Усі бранці, приречені стати євнухами, були різного народу і днями лежали мовчки, очікуючи своєї страшної долі, оскільки розмовляти між собою не могли. Чужою для них була і мова нових господарів. Зрозумівши, чого від нього хочуть, хлопець намагався повторювати незнайомі слова, затинався й замовкав. Тумаки у спину погано допомагали в цій справі, й Карим зрештою махнув рукою.
Слуги Ахмада відразу ж ухопили нещасного й потягли на стіл. Сам Ахмад помітно нервувався, бо довго вишукував цих хлопців, які мали відповідати вимогам не лише за віком, а й за статурою, мати приємні риси обличчя, щоби бути достойними обслуговувати гарем та палац. І тепер цей нахаба Карим намагався втрутитися у його справи й відібрати заслугу. Нехай би сам товкся по базарі й вишукував те, що потрібно.
Здригаючись од криків нещасних, Лук’ян розумів, що невдовзі стане наступним, проте не міг второпати суті того, що вимагав грізний воїн. А час летів невблаганно. Цей останній кричав так, що обличчя Ахмада мимоволі скривилося. І коли слуги зав’язували рота черговій жертві, Лук’яна схопили за руки й поставили на коліна перед новим господарем. Язик Лук’яна затерп, і він не міг вимовити ні слова.
— Саїф альмубараза, — Карим показав на шаблю, що виблискувала під променями з вікна. — Мін, ібріг, гхаммад…
Дужа рука з невеличким перснем вказувала на те, що розкидали по підлозі, а відтак знову повернулася до шаблі.
— Саїф алмубараза, — промовили неслухняні губи.
Він повторив усі назви, після чого рука воїна обійшла усе це задом-наперед, навмисне, щоб заплутати Лук’яна, та він упорався. На підлогу поміж усім цим поклали нагайку, шмат тканини й мотузку, якою перев’язували тіло.
— Мулабіс, еаса, хабл… — продовжив Карим, ускладнюючи завдання.
Лук’ян називав безпомилково усе, на що вказувала рука, а коли вона зупинилася на піхвах од шаблі, вимовив це слово так, як робив головний господар, — з якимось придиханням, аж із грудей.
— Гхаммад…
Брови воїна здивовано рухнулися. А Лук’ян лише тепер зрозумів, чого той хоче. Карим, якого слухався навіть товстий господар, намагався визначити найрозумнішого з чужоземних хлопців, приречених бути рабами на цій землі. Несміливо простягнувши руку, Лук’ян перерахував своєю мовою усе розкидане, а сказавши «дев’ять», показав йому дев’ять пальців. А тоді відразу ж зробив це грецькою.
Тепер здивувався Ахмад, і Карим помітив це.
— Він говорить грецькою, — неохоче пояснив старший євнух, — але не грек. Цей хлопець мовить якоюсь слов’янською.
Інший, також озброєний шаблею воїн приніс шматок вугілля та, віддаючи його Кариму, низько схилив голову. Лук’яна знову змусили рахувати, і щойно той називав число, Карим малював на стіні якусь невідому позначку, промовляючи по-своєму. Позначок виявилося також дев’ять. Схопивши шмат тканини, він стер намальоване, залишивши на білій стіні лише розмацькану чорну пляму, і простягнув вуглика Лук’янові.