— Сьогодні купаємо Маруфа, — спершись на фальшборт поруч із Данилом, тихо мовив Джоні. — Хлопці хочуть розваги.
Данило з розумінням кивнув. Араб тримався завжди насторожі, тому розвага обіцяла бути цікавою. Від гарматія каперів найменше чекали подібних витівок, тому саме його й пустили уперед, і коли Маруф глянув у бік решти, той кинувся та скував його залізними обіймами. Передчуваючи лихе, араб схопився за ніж, але прибічники Джоні не дрімали. Йому заламали руки і почали в’язати. Нещасний бився тілом, видаючи дикий вереск та прокльони по-своєму, проте вдіяти нічого не міг.
Відчувши свою непотрібність, Данило підвівся. Далі усе сталося швидко. На шию Маруфу накинули зашморг із каменем і перекинули його через поруччя. Відбувалось якесь божевілля. Спочатку Данило кліпав очима, нічого не розуміючи, і лише коли тіло гахнуло у хвилі, здіймаючи бризки, кинувся за ним.
Джоні виріс наче з-під землі. Вістря його рапіри вперлося у груди непокірного каноніра, стримуючи хід хлопця. Біль зупинив Данила. Джоні продовжував дивитися йому в очі, а вістря зброї відсувало кремезну постать до щогли, аж поки її не торкнулася спина.
— Тихше, — проказав ватажок. — Не так швидко, юначе. Ти своє вже зробив. Вистигни.
Рапіра таки опустилася і лягла у піхви.
— За що?! — заревів Данило, — ковтаючи сльози. — Навіщо? Що він зробив?
— Маруф не послухався свого шкіпера, — пропікаючи поглядом нещасного хлопця, мовив Джоні. — Він не повірив йому. Збурював людей до бунту. А якщо станеться розбрат — усе пропало. Гішпани візьмуть нас наступного ж дня і повісять на площі у Мадриді. Отож ти разом з нами врятував усіх. Бачив колись восьминога? Якщо пошкодити одне щупальце, він не зможе плисти. Краще його взагалі відтяти. Це ми й зробили.
Данило зрозумів слова Джоні. Страшне відчуття не давало заснути ані цю ніч, ані багато наступних. Він прокидався від того, що несподівано починало товктися серце, бо воно такого розуміти не бажало.
Склавши руки долонями попереду грудей, як учили, Лук’ян стояв у кутку величезної зали, намагаючись зловити кожен рух та кожне слово інших учасників дійства. Тут, у палаці еміра, усе вирішував Салах аль-Назір — старшого віку прудкий жилуватий чоловік із гострою борідкою та проникливими очима, які неможливо здурити. Здавалося, вони здатні вшниплюватись у самісіньку середину кожного і бачать усе.
Поруч, у фонтані, викладеному червонявим камінням, сюркотіла вода, відволікаючи увагу. Джамад, хлопець у червоній чалмі й тонких широких штанях, підхопив вирізьблену з дерева кінську голову і, пересуваючись особливим дрібним кроком, поніс на інше місце. Коліна його майже не відривались одне від одного, а сам він наче плив залою, швидко переставляючи ступні поступом, схожим до їжака. Підлога посередині зали складалася з клітинок темного та світлого відтінку, і, повернувши по них кілька разів, Джамад присів, обережно поставивши голову коня поміж інших дерев’яних фігур.
За знаком Салаха аль-Назіра Лук’ян рушив до поля з клітинками, намагаючись повторювати цей дивний крок. Щось та виходило, й управитель палацу мовчки кивав головою. Поле з клітинками мало рівну межу та відрізнялось од кам’яної підлоги зали. Уздовж цієї межі просто на підлозі, наче у книзі, були зображені з одного боку закарлючки — саме такі, які малював вугіллям Карим. Вони означали числа. Однієї не було, бо самих закарлючок, як і пальців на руках, існувало десять, а клітинок на підлозі зали було лише вісім як в один, так і в другий бік. По іншому ж боці кожну клітинку позначала буква, якими були написані їхні книги.
Усе це йому вдалося зрозуміти дуже швидко, і зараз, виконуючи накази Салаха аль-Назіра, Лук’ян переносив дивні фігури, отримуючи від нього назви клітинок, яких загалом було шість десятків і ще чотири — вісім разів по вісім. Із неабияким здивуванням управитель зрозумів, що хлопець уміє рахувати.
Ця фігура називалася «альфіті» й була найважчою. Обхопивши руками дивовижного чорного звіра з кривими іклами, ніс якого був довшим від хвоста, Лук’ян поніс його на далеку темну клітинку в іншому кінці поля. Незвичний крок давався важко, серце тремтіло від передчуття можливого покарання, а дурна й невчасна думка засіла й не бажала вступатися. «Невже у них такі звірі бувають насправді?»
Альфіті став посередині чорної клітинки, і Лук’ян, склавши руки належним чином, уклонився аль-Назіру, повертаючись на місце. Схоже, той лишився задоволений. А от Джамад, який переставляв тільки білі фігури, свердлив його лихим поглядом спідлоба. Він також виконував свою роботу і знав у цій справі більший толк, проте очі арабського хлопця, що вміли довго не кліпати, завжди зупинялися на Лук’янові.