Салах аль-Назір носив у руці тонку палицю, втім, удари її були дуже болючі. Їх отримував кожен сібі, котрий виконував якусь роботу в палаці еміра. Джамад також був сібі, проте діставалося йому значно рідше від інших. Та як би не було, палац і життя у ньому здавалися раєм порівняно зі жахом галер та усім іншим. А думка про те, що якби страшний звір, образу якого не було навіть серед дерев’яних фігур шатранджу, свого часу не з’їв його попередника — іншого сібі, змушувала завмирати серце. Зараз він був би скалічений навіки.
Нову мову Лук’ян запам’ятовував швидко, хоча вона й була важкою. І коли палиця вказувала на якусь річ, а при цьому сам аль-Назір вимовляв слово, Лук’ян подумки повторював його постійно, аби не забути. Відповідати «слухаюся, мудіре» нового сібі навчили першого ж дня. А за якийсь час йому вже вдавалося розмовляти з іншими сібі, крім Джамада. Складалося враження, що цей вважає себе найголовнішим серед хлопчиків, хоча мудір ганяв його на рівні з усіма.
Дні минали скоро, а виходити за стіни палацу щастило рідко. Кожен сібі був зайнятий роботою з ранку до вечора. Лише троє з них, у тому числі й Лук’ян, обслуговували шатрандж еміра. Проте тренування на полі з клітинками тривали тільки до полудня. Відтак хлопці виконували різну роботу в палаці, й Лук’ян, вилазячи зі шкіри, намагався догодити Салаху аль-Назіру.
Кілька разів йому доводилося бачити й колишнього господаря — Ахмада, котрий творив такі страшні речі з хлопцями. І яким же було здивування Лук’яна, коли дізнався від інших сібі, що й сам Ахмад також каліка і верховодить лише такими, як він, а усі вони доглядають частину палацу, де живуть жінки. Лише тепер Лук’ян зауважив, що відколи був забраний із базару, досі не бачив жодної особи іншої статі. Думка, що він колись може знову потрапити до Ахмада, лякала, тому й шукав найменшу можливість показати управителю палацу свій розум та спритність, які той справді цінував.
Сібі жили усі разом в окремій прибудові. Кожен мав низеньку лежанку для сну та глиняну миску на їжу, яку давали двічі на день. Щоразу Джамад забирав із миски кожного те, що вважав найкращим, після чого усі починали їсти. Хлопці його боялися. З одного боку, Джамад не відрізнявся від решти — коли сібі працювали під наглядом прислуги палацу. Та разом з тим, без нагляду, він тримався як головний серед них. Коли ж Лук’ян наважився запитати про Джамада в іншого хлопця, той замовк і відвернувся.
Настав місяць шавваль. У день великого свята Ід-аль-Фітра до палацу з’їхалися еміри. Площу та вулиці навколо заповнили святково вдягнуті люди. Коні мали багату збрую. Кожен емір прибув із супроводом. Ніколи ще не доводилося Лук’янові бачити стільки народу водночас. Навіть базар, де його колись продали, був менший. Натовп вирував. Усі віталися, промовляючи «ід мубарак!», що означало «нехай буде благословенним свято!»
Лук’ян уже повністю звик до нового життя. На полі шатранджу він був спритніший за інших, а записи на дошці вів швидше від Джамада. Схоплюючи на льоту все, що хоча б раз сказав управитель, Лук’ян швидко навчився писати і рахувати двозначні й навіть тризначні числа, а слова арабської мови виводив із кожним днем краще. Божеволіючи від задоволення, новоспечений сібі дійшов розуміння, що спосіб, у який ці люди писали числа та рахували, досконаліший за будь-який інший. За допомогою лише десяти позначок легко, а головне — швидко записували число, настільки велике, що свідомість відмовлялася сприймати. Своєю чергою, Салах аль-Назір бачив розум та кмітливість цього раба і вкладав у його голову все, що тільки міг, розраховуючи з часом скористатися результатом.
Еміра Аль-Джазаїру Салаїма ат-Тумі вважали найповажнішим із гостей. Тому, коли закінчився святковий ід-намаз і люди задовольнили голод, саме він посів у шатранджі місце навпроти того, яке займав Великий емір. За стінами тривало дійство — скакали на конях, жонглювали шаблями, палили чарівний вогонь, видихаючи його з грудей… Це була дивовижна заморська країна, які трапляються лише у казках. Привели навіть справжнього живого альфіті! Величезний звір, отой, що мав ніс довший за хвоста, слухняно ходив на мотузку за чорним арабом, а інший сидів зверху на спині, маленьким патиком спрямовуючи незграбні й повільні рухи тварини у потрібному напрямку.
А у палаці численні гості заповнили величезну залу. Склавши руки наперед грудей і похиливши голову, Лук’ян зайняв місце поруч із гостем, фігури якого мали чорний колір. Було лячно. Джамад, як завжди, прислуговував володарю. Погляд арабського хлопця, здавалося, вже наперед сповіщав про перемогу еміра Тлемсени.