Гра почалася. Обоє супротивників називали по черзі свій хід, після чого спритні сібі переносили фігури й робили записи вугіллям на дошці. Безперечно, Абу Абдал знав більший толк у цьому мистецтві. Битва дерев’яних воїнів та коней захопила усіх, хто зібрався навколо. Знані гості стежили за подіями на полі й тихо, але жваво перемовлялися. Ат-Тумі також не збирався здаватися володареві без бою. Поступово його ходи стали швидшими, проте Лук’ян і надалі встигав писати. А от еміра Тлемсени увесь час стримував Джамад, і це володаря нервувало. Несправжня битва захопила й Лук’яна. Хлопець мимоволі уявляв кожний наступний хід супротивників, адже суть цієї гри він давно зрозумів.
Ті, хто стояв навколо, вже не гомоніли. А обличчя Салаха аль-Назіра було стривожене. Наймогутніший з емірів грав не надто вдало, і якщо ат-Тумі вистачить дурості довести усе до власної перемоги, свято буде зіпсоване. Гнів володаря так чи інакше відіб’ється на усіх. Те саме уявлялося й Лук’янові, який давно зрозумів спосіб життя у палаці. Напевно, саме тому їхні очі зустрілися. Управитель умів говорити без слів. Та що міг змінити нещасний сібі!
Салаїм ат-Тумі знав, що робить. Саме він упродовж останніх років постійно підбурював інших емірів до непокори. Маючи найбільше серед них військо, він бачив Аль-Джазаїр центром нового халіфату. Цим землям потрібен володар, здатний протистояти як невірним, так і морським розбійникам. І тоді повернеться милість Аллаха та відновиться процвітання на землях Магрибу. Абу Абдал пов’яз у мирських розвагах і мало дбає про віру та підданих. Так думав непокірний емір, шукаючи приводу до непорозуміння, з якого може початися…
А якщо Ід-аль-Фітр — саме цей час? Можливо, сам Всевишній керує подіями, підводячи свого вірного слугу до найважливішого рішення у часи великого свята? Так чи інакше, господар Аль-Джазаїру вирішив будь-що перемогти у цьому двобої. Якщо наймогутніший з емірів розгнівається і почне приймати хибні рішення, Аллах не триматиме його сторону.
Фігур на полі ставало менше й менше, тому обидва сібі сміливіше ходили клітинками, не боячись зачепити їх. Гра просувалася до розв’язки. Усі, хто розумів шатрандж, бачили, що терези хиляться у бік зухвалого гостя. Сам ат-Тумі відчув близьку перемогу. І ще одне — виникло враження, що його сібі знає толк у грі, адже, оголошуючи власний хід, ат-Тумі бачив передчасний рух хлопця у напрямку потрібної фігури.
Володар програвав, і гість кинув залишки свого війська у напад, бажаючи прискорити перемогу. Хід у відповідь з боку Абу Абдал Мухаммада був несподіваний і ще більше загострив протистояння. Тепер Салаїм ат-Тумі бачив лише два можливих ходи для продовження гри. Обидва — ризиковані. В обох подальші події важко прорахувати наперед. На додаток володар змучився, і розумні думки кудись розбіглися.
Очі Салаха аль-Назіра звузилися, а на обличчі проступили зморшки, адже управитель палацу добре побачив, який із можливих ходів гостя є помилковим. Але куди великий Аллах спрямує його думку? Все у ньому здригнулося, коли зухвалий емір почав говорити:
— Ісім кадір…
Цими словами починалися усі його ходи, адже грав проти нього не хто інший, як сам повелитель Тлемсени. І щойно пролунало звернення до володаря, Лук’ян зробив передчасний рух у бік фігури з кінською головою. Лише двоє учасників дійства помітили це — бунтівний емір та управитель палацу. А затинання Салаїма ат-Тумі свідчило про те, що сам він обрав інший хід. Пауза тривала недовго, й емір зрештою промовив:
— Ракіб…
Салах аль-Назір зітхнув із полегшенням. Аллах всемогутній. Аллах великий. Справді великий, якщо так дотепно спрямував свою руку в бік цього сібі. Отже, великої біди не станеться.
Коли свято закінчилося, Лук’ян стояв перед управителем, низько схиливши голову.
— Ти розумієш шатрандж? Відповідай тільки правду, якщо не хочеш утратити голову!
— Розумію, мудіре…
— Звідки? — запитав аль-Назір. — Тебе не вчили правилам гри — лише правилам пересування фігур.
— Пробачте мені, — мало не плакав сібі, — я зрозумів це сам. Стежив за грою, і воно само влізло у голову. Помилуй мене, о великий мудіре!
— На все воля Аллаха, — звів руки до неба управитель. — Отже, так захотів Усевишній. Ти не будеш покараний. Але від завтра у тебе буде новий обов’язок.
Навесні караван з двох галеасів та «Привида», вдало пройшовши Джабал-Тарік, рушив уздовж берегів на північ. Позбавлені Маруфа, капери, які не хотіли цього, здалися. На Гіосі залишилося два десятки тих, хто недужав або ж прикипів до острова через жінок та дітей. Усе заховане золото вирили, Джоні забрав свій скарб, і за два місяці маленька флотилія побачила британський берег. Очі людей повеселішали — каперський патент відчиняв принаймні морські ворота цієї країни. Їх пропускали сторожові кораблі королівського флоту.