Ця прибудова мостилася біля задньої стіни палацу і ховалася під круглою аркою. Той, хто вийшов назустріч, мав простий одяг, чорну із сивиною бороду та очі, не менш проникливі, ніж в управителя. Втім, це були інші очі.
— Саляма алейкум, мудрий Абу Хашире!
— Саляма алейкум! — вклонився у відповідь чоловік. — Нехай береже Аллах твоїх дітей та внуків!
— Абу Хашире, — управитель підштовхнув уперед Лук’яна, — цей сібі прислуговує повелителю у шатранджі. Він походить з невірних, але від Рамадану зумів вивчити числення і майже вільно говорить нашою мовою, хоча навмисне ніхто його цьому не вчив. Він виконує дії з числами, користуючись дошкою. Гадаю, його хист стане тобі в пригоді у великих справах, які робиш ти в ім’я Аллаха!
— Нехай продовжить Всевишній роки твої і твоїх дітей, — схилив голову Абу Хашир ібн Махді. — Я оціню можливості цього сібі й використаю на благо нашого повелителя, нехай береже його Аллах!
— Цей сібі не потребує більше навчання у шатранджі, тому я забиратиму його лише для гри. Решту часу ти можеш використовувати його на свій розсуд.
Абу Хашир вклонився на знак подяки, і Салах аль-Назір залишив хлопця.
Те, що побачив Лук’ян усередині, вразило настільки, що нещасний закляк на місці, не вірячи, що у цьому страшному житті можна так несподівано перенестися з пекла до раю. Тут було багато світла, що потрапляло крізь великі вікна, зроблені навіть у круглій стелі. Навколо стояли та просто валялися порозкиданими багато незрозумілих речей, що викликали тривожне, але приємне здригання. Тут вирував запах — також незрозумілий, дуже хвилюючий. Він утворювався переплетенням багатьох окремих запахів і створював одну велику таємницю.
Та головне — книги. Їх було багато. Вони лежали кругом, стояли на полицях. Жодного разу не доводилося Лук’янові бачити стільки книг одразу. До однієї, що лежала розгорнутою, прикипів його погляд. Як же схотілося, зіщуливши очі від страху за те, що станеться, бігти і зазирнути у неї! Що там?
— Мене звати Абу Хашир ібн Махді, — промовив господар чарівних покоїв. — Ти називатимеш мене просто Абу Хашир, коли звертатимешся і вклонятимешся не дуже низько, не так, як управителеві або Володарю. Я займаюся вивченням світу, який створив усемогутній Аллах, оскільки це угодно Всевишньому й халіфу. Ти розумієш, що я говорю?
— Так, мудрий Абу Хашире, — вклонився Лук’ян.
— Мова науки коротка та влучна, наче стріла. Тому ти не нагадуватимеш мені щоразу про мою мудрість, — зауважив учений. — Іди до дошки і додай останніх два числа із записаних у рядку.
Із завмиранням серця Лук’ян підійшов до дошки та швидко виконав дію.
— Тебе справді не вчили цього? — запитав ібн Махді.
— Ні, повелителю. Але я бачив, як робить це мудір Салах.
— Як звуть тебе?
Відколи довелося залишити береги річки Бог, його уперше запитали про це. Здавалося, власне ім’я давно зникло, стерлося, наче непотрібне число на дошці, пропавши навічно, немов минуле.
— Лук’ян, володарю.
— Лук’ян… це важко вимовляти. Я називатиму тебе Лукані. Кілька днів тобі приноситимуть дошки з отакими написами чисел. Ти додаватимеш до числа з правого боку число з лівого боку і писатимеш те, що вийшло, посередині. Сьогодні я усе перевірю за тобою сам. Якщо не буде жодної помилки, більше не перевірятиму. Але якщо ти помилишся, будеш покараний. Тебе добре годуватимуть і не битимуть. Нехай на все буде воля Аллаха!
Звівши руки до неба, Абу Хашир зник в іншій залі.
Дні, що настали, здавалися казкою. Лук’ян робив те, що завжди дарувало задоволення, за це його годували і справді не били. Абу Хашир ібн Махді мав багато слуг. Вони були різного віку і майже усі його народу. Ці люди були зайняті упродовж усього дня і виконували всіляку дивовижну роботу. Лук’янові дозволили вільно ходити кругом. Це був свого роду палац у палаці. По-справжньому казковий палац. Він мав багато зал, з’єднаних між собою, а всередині утворював двір просто неба. Тут стояли кілька печей, у яких завжди горів вогонь. На ньому слуги Абу Хашира плавили залізо, гріли у прозорих дивовижних глечиках воду, яка, своєю чергою, іноді мала дивний колір, бувала навіть чорною. У кожній залі стояв свій запах, який із чарівною силою притягав до себе. Хотілося розуміти дива, що творилися навколо.
Та найбільше здригання викликало невеличке сховище, в якому зберігалися книги. Їх було багато, і крок Лук’яна, котрий шукав наймудрішого з мудірів, тут завжди мимоволі сповільнювався.