Саме там останній рік розставляв ятері Данило. Забиваючи жердини у дно, він влаштовував плетений з лози ятір, а потім поступово доставляв крила, що за місяць перегородили мало не пів заплави. Спритний парубок працював удень і вночі, від чого все більше й більше риби, стукаючи носами у загорожу, поступово потрапляли до величезного кошика, який Данило звільняв раз на тиждень, коли дядько його, Степан Тиш, споряджав віз та їхав до Брацлава. Данилові, щоправда, припадала при цьому невелика частина прибутків, та парубок не надто переймався, адже жив у своїх, і його, сироту, годували й одягали.
Ближче до осені риби поменшало, а та, що ловилася, здрібнішала так, що не було з чим їхати на ярмарок. От тоді-то запідозрив Данило лихе. Але усе його плетення залишалося цілим, а витягти рибу іншим шляхом було неможливо. Данило вартував чотири ночі. А на п’яту…
Щойно починало розвиднюватися, вуха його зачули слабкий плюскіт. Ось коли! Вичекавши, щоб очі почали хоч трохи розрізняти очерет і латаття, він скочив у довбанку й відіпхнувся веслом. Дихання його переривалося від люті та напруги, а човен не плив — летів зарослою гладдю заплави.
Ось хто…
Голова, що розгублено застигла серед латаття, викликала новий приплив люті. Чихоня. Виходить, не доведеться робити засідку біля обійстя Вістуні, збурюючи навколо себе образливі чутки.
— Ну, ну… — загрозливо мовив Данило, випростуючи коліна.
Поза всяке бажання, Лук’янові не було куди подітися. До берега далеко, а тут пірнай-не пірнай… не видра.
— Так-так. Гарно… Наївся риби? Зараз наїсишся.
— А що мені робити — з голоду здихати разом із матір’ю? — вигукнув Лук’ян. — Ти наші луки чисто викосив! Мусили корову віддати. Їсти що? Скажи!
Угамселити його веслом по голові — перше, що спало на думку. Та хіба так цікаво? До того ж, Чихоня тримав на поверхні води міцний плетений кошик, в якому вже билося кілька рибин. Його рибин. Не бажаючи втрачати хоча б таку здобич, Данило нахилився, збираючись затягти це нещастя разом із кошиком у довбанку. Та сталося несподіване — Чихоня схопився руками за її край, і перш ніж парубок устиг хапнути у жменю худу шию, човен хитнувся. Крок назад виявився дуже невдалим, і за мить розлючений месник полетів сторчголов у воду.
Руки обох запрацювали одночасно, а неймовірна лють, здавалося, мала наздогнати Лук’яна і без допомоги потужних рук. Та не так сталося, як гадалося. Загрібаючи мало не до дна, Данило поступово розумів, що відстає. Маленьке, але худе та прогонисте тіло Лук’яна наближалося до берега швидше, ніж Данилова гора м’язів. Той, хто справді плавав, наче риба, не міг зловити якесь недомучене цуценя. Данило гарчав, роблячи неймовірні зусилля, і таки поступово наближався до крадія.
Бракнуло простягнутої руки. Біля самого берега Данило спробував устати, але тут виявилося глибоко. Рука його зловила повітря. А Лук’ян розчинився у заростях рідного берега.
— Бісовська неміч! — горлав Данило. — Щоб тебе кури срали-мазали! Щоб тебе земля не прийняла! Бодай ти смоли у пеклі напився…
Кинувши спересердя дровинякою невідомо куди, він поплив до перекинутої довбанки, з кожним поштовхом заспокоюючи дихання й думки. Нічого. Куди тут подітися? Бігай-не бігай… На все свій час.
— Божою ласкою король Польщі, а також земель Краківської, Сандомирії, Лехії, Великий Князь Литовський, Руський, Пруссії, земель Хелма, Помор’я…
Тричі стукнувши у підлогу, гарольд іще промовляв титули, коли Олександр Ягеллон швидким кроком увійшов до зали. Його атлетична постать усілася на трон, а поблажлива, ледь помітна посмішка, обійшовши натовп, зупинилася на одному з придворних.
— Ваша Величносте…
Припавши на коліно, князь Михайло палко поцілував милостиво простягнуту руку.
— Підведися, князю, — посміхнувся монарх. — Ми раді бачити нашого спільного улюбленця. Без вас двір не той. Ніколи б ми не дозволили вам його покинути, якби не важливість того, що робите ви для королівства. Відколи вас немає — кудись поділися веселощі, елегантність, до яких ми звикли. І навіть інтриги, без котрих будь-який двір немислимий, вони, як би це сказати…
Олександр скривився, розводячи руками, ніби не здатний підшукати потрібного виразу.
— Вони втратили шарм, Ваша Величносте, — шанобливо підказав недавній вигнанець Франциска Першого маркіз де Фрізе, — і мають незграбний вигляд, наче у Луврі.
Шепіт схвалення пробіг рядами вельмож, дехто навіть дозволив собі стримано посміхнутися. А король, узявши попід руку князя Михайла, рушив просторою залою.