— Пробачте, наймудріший! — волав хлопець. — Помилуйте, не вбивайте мене!
Відчуття, що усе кінчено, перехопило подих. Це не отець Никодим. Його не битимуть патиком — просто відрубають голову і кинуть отим страшним звірам у клітці. Підійшовши до книги на столі, ібн Махді зазирнув туди.
— Підведися, нещасний, — промовив спокійний голос. — Ти довго дивився туди, забувши про все. Навіщо? Що ти побачив? Говори, я наказую.
— Пробачте бідного раба! — просився Лук’ян. — Я думав знайти у цій книзі щось про світ, якого зовсім не знаю. Я завжди хотів знати, де його кінець та що там.
— І що — знайшов? — запитав учений.
— Не знаю, ще ні, напевно, але… Змилуйтеся, володарю, оце що — земля? Вона отака, мов куля? А оце її величина? У чому? У кроках? Її що, виміряли за допомогою висоти цієї гори?! Знаючи висоту гори й оці кути… То було так?
Погляд Абу Хашира впав на складений з уламків патика трикутник.
— Ти зумів прочитати написане?
— Ні, володарю, — бідкався Лук’ян, — лише окремі слова. Це схожа мова, але я не розумію її. Просто мені здалося, що вони робили саме так. То правда?
— Правда, — відповів учений.
— А чому він не впав? Ну, той, хто міряв… Якщо усе було так, як на малюнку, він мав упасти вниз, адже гора збоку! — тепер Лук’ян уже не міг зупинитися і, забувши, хто стоїть перед ним, хотів лише одного — знати усе до кінця.
— Він не міг упасти, — промовив Абу Хашир. — Це був Аль-Біруні, великий мудрець із Багдада. Книгу, яку ти бачиш, написав саме він. То його відкриття. Він виміряв Землю. Земля наша обертається, наче ота куля, яку під час свята крутять фокусники, ти бачив, напевно. Через це усе, що зверху, притягається до неї і нікуди не падає. А ми зараз якраз приблизно ось тут і є, де ця сама гора.
— Отже… Володарю, наймудріший, благаю вас! Скажіть — то виходить, земля обертається, а сонце залишається на місці? І тому сходить не там, де сідає, а у протилежній стороні? Так?!
— Саме так, — здивовано промовив ібн Махді. — Ти справді не знав цього раніше?
— Звідки ж я міг знати, володарю! — знову впав на коліна Лук’ян. — Але завжди хотів це знати. Так, гріх мій важкий, але благаю — не карайте смертю!
— І в чому ти бачиш свій гріх?
— У наших книжках написано, що краще бути сумирним духом із покірними, ніж ділити здобич із гордими!
— Гріх твій лише в тому, що розгорнув книгу без дозволу, — промовив учений, — а Коран вчить пізнавати світ, у якому ти живеш. Аллах милостивий і хоче, щоб ми, його діти, більше знали про світ, який він створив. Цього разу ти не будеш покараний.
Ібн Махді повернувся, щоб іти.
— Благаю, наймудріший, — смикнувся слідом Лук’ян, — ви читали цю книгу! Скажіть, відкрийте таємницю — де край? Де кінець цього світу? Не Землі — Світу! Далі не намальовано. Благаю!
— Його нема, — відповів той. — Світ нескінченний.
— Так написано у цій книзі вашого наймудрішого мудреця? — увесь мліючи, запитав Лук’ян.
— Ні, — прозвучало у відповідь. — Про це не написано ніде. До цього можна лише дійти самому. Якщо зумієш.
Гамір, що здійнявся навколо корабельні, не могли заспокоїти навіть слуги ван Герста. Зі замку прибули вершники. Людей таки відігнали подалі, але робота на верфі не починалася. Джоні тут пам’ятали досі.
У голові Данила все перекрутилося, забулися слова фризької мови, якою цілком достатньо вдавалося останні роки спілкуватися з каперами. Слова Данило насилу добирав і намагався допомогти знаками, розповідаючи, хто він і для чого прийшов.
Покрутивши у руках іспанську трубу, Йоганн передав її Вейнанду. Зрештою знайшлися ті, хто бачив волоцюгу в замку, коли той намагався вдавати німого. Його повалили та скрутили мотузкою. І марно нещасний намагався донести до людей, котрі виявилися не такими мирними, як здавалось одразу, свої благі задуми.
Полоненого кинули у віз та повезли геть. Лежачи на боці, Данило бачив, як попереду виростають похмурі високі вежі. Ось коли по-справжньому забракло дихання. Ось коли відчуття біди стиснуло голову, з якої водночас порозбігалися думки, котрих і без того ніколи не бувало у надлишку.
Його поставили на ноги й прип’яли до стовпа, після чого воїни в обладунках забралися геть. Дейхграф усівся навпроти, по боках від нього стали Кунрад та Вейнанд. Крізь маленьке віконце з кількома кольоровими шибками до каземату потрапляло світло. Допит почався.
— Ти погано говориш мовою фризів, — почав Йоганн. — Звідки ти родом і хто тебе вчив?
— Ваш брат Джоні, який хоче вас убити, — підшукуючи слова, пояснював бранець. — А родом я з руських земель, якими править литовський король Ягеллон.