— Король Польщі та Литви Ягеллон давно помер, — подумавши, зауважив Йоганн. — Якщо ти говоритимеш неправду, з тобою розмовлятиме кат.
— Не брешу я, — клявся Данило. — Христом-Богом присягаюся і нехай опинюся у найстрашнішому пеклі…
— Ще опинишся, — безбарвно промовив ван Герст. — На все свій час. Нехай сюди тебе привіз мій брат, щоби вчинити замах. А як ти потрапив до нього?
— Мене викрали татари, коли втікав од вояків князя Глинського Михайла, який хотів забрати мене у військо…
Розповідь давалася важко, і слів бракувало дедалі більше, втім, розуміння, що зараз станеться страшне, додавало сил, і думки дико пручалися. Переляканий бранець не помітив, як від згадки про Русь змінилося обличчя його поневолювача.
— А як звали твого володаря у литовському королівстві? — ще раз перепитав Йоганн.
— Князь Глинський — Михайло, — повторив Данило.
— Який він із себе? — запитав дейхграф.
— Не знаю, — пояснював нещасний. — Ніколи ж не бачив його! Звідки я міг? За усе життя лише раз у Брацлаві був, на ярмарку. На полі працював — день у день… А князь, казали, завжди при королі…
Допит затягнувся надовго. Час од часу Данилові ставало млосно, і тоді Кунрад лив йому на голову воду і давав пити. Так чи інакше Данилові таки вдалося розповісти їм усе, що хотів, і залишалося незрозумілим, чому його, який попередив про небезпеку, ще тримають у мотузках. Загін арбалетників оточив та прочесав ліс і таки знайшов зв’язаного Робіна, якого притягли до замку. Інших каперів слід простиг.
— То спитайте його, якщо мені не вірите! — намагався дістатися правди Данило.
— Ти навмисне убив його, щоб цей капер не зміг говорити? — у словах Кунрада чулася неприхована загроза.
— Ні! — клявся чужинець. — Я не хотів цього, тільки вдарив! Вони змушували мене до нападу на вас, але я не бажав такого робити, тому й прийшов.
Четверо слуг відв’язали Данила та потягли геть із каплиці, а ван Герст нарешті розігнув коліна і перейшовся залою.
— Ваш брат Ханс — хитра й підступна людина, — мовив Кунрад. — І здатен на все. Його задум важко розкусити. А потім усі лишаються в дурнях. Не вірте йому, мілорде.
— Джоні щось замислив, — додав Вейнанд. — Згадайте нашу останню зустріч. Коли здавалося — йому кінець, він таки зміг провести усіх.
— Ваш брат — мстива людина, адже обох вас я знаю з дитинства, — вів своєї Кунрад. — Тепер його черга завдати удар. Не вірте цьому чужинцю.
— Цей чужинець не такий простий, — задумливо протягнув Йоганн. — Погляньте на його тіло. Оце — землероб? Якщо розв’язати руки — він розкидає нас усіх трьох. Але Ханс у чомусь прорахувався. Через це його поплічник у кайданах. І ще одне. Ти чув, Кунраде? Хіба буває такий збіг? У мене відчуття, що шпигун вів мову про Крилатого Воїна. Я ще не полишив думок про нього. Вони їдять мене удень та вночі.
Двері розчахнулися, і слуга провів до каплиці приземкуватого потужного чоловіка у замацьканому балахоні, який поштиво схилив голову перед дейхграфом.
— Тобі пояснили, що мене цікавить найбільше?
Той кивнув, бо був насправді німий.
— Чужинець не мусить зараз померти. Що б ти не робив із ним, не забувай: у цьому тілі повинно залишатися життя. Доки я сам його не припиню. Ти пам’ятаєш Крилатого Воїна?
Слуга знову схилив голову на знак згоди.
— Гадаю, чужинець знає про нього більше, ніж сказав нам.
Данила тягли кам’яними переходами, де стелю підпирали вкриті мохом та пліснявою колони. Потім хід звузився, і бранця просто волочили, бо поміститися між стінами їхні тіла не могли. І увесь час шлях вів донизу. Данило благав пощади, не здатний втямити, що від цих чотирьох уже нічого не залежить, вони лише виконують волю свого пана. А коли зі скрипом розчинилися важкі ковані двері, серце його впало. Сходам, що вели ще глибше, не було кінця. Вони губилися десь у темряві, а звідти дихнуло таким холодом, що млість одразу розлилася скронями.
Данило зрозумів — шляху назад звідти нема.
Абу Абдал Мухаммад, скільки пам’ятав себе правителем, намагався розв’язати цю болючу проблему. Не лише для себе — всіх підданих і навіть усього Магрибу, найвпливовішим правителем якого справедливо вважав себе. Ще його батько, також Абу Абдал, завжди бідкався, що морські реїси, наче хижі краби, вилізши із хвиль, чіпляються клешнями за берег. Батькові зі сином належали острови біля узбережжя Аль-Джазаїру, і ненажерливі розбійники увесь час простягали жадібні руки як до багатств Тлемсени, так і в бік протилежного, через море, берега, який належав іншому ворогові — невірним. Ненавидячи одна одну, обидві сторони страждали від реїських набігів, воювали, нерідко відкуплялися; втім, спокою обом не було з давніх давен.