Магрибським емірам нерідко вдавалося громити розбійників, котрі полюбляли часом загратися, зайшовши надто далеко, аби пограбувати якесь із поселень бедуїнів. Та щоразу, за якийсь рік вони знову злазилися, наче таргани, чинити зло та розбій, і викурити їх з островів не було найменшої можливості.
Тепер насунулася нова біда. Колись це мало статися. Маючи величезні кораблі, невірні влаштовували морські походи проти реїсів, від яких потерпали не менше, ніж халіфат, збираючи для цього щоразу більші армади. Одного року вони висадилися на магрибському узбережжі й захопили Аль-Кебір — містечко, яке нікого не цікавило, бо його повністю зруйнували та розграбували реїси.
У ньому християни збудували фортецю й залишили загін, здатний боронитися. Емір вирішив тоді не воювати проти них, адже фортеця заважала спільному ворогові — реїсам. Та новий похід призвів до захоплення Вахрану. Це було занадто. Втім і тоді, побачивши міць християн, Абу Абдал Мухаммад не наважився воювати. Нехай спочатку реїси. Вони ж не терпітимуть іспанців на своєму березі. Та минали роки, а все залишалося на місці. Загони християн ховалися за стінами, не потикаючись у піски, реїси також не наважувалися на спроби захопити іспанські фортеці, в яких не було золота, й далі грабували узбережжя, підбиваючи бедуїнів до непокори. Країна занепадала.
Схожі думки мучили й довіреного радника великого короля Фердинанда, якого вороги та недоброзичливі піддані назвали Католиком за діяння в ім’я Господа. Отримавши джерело збагачення у вигляді скарбів Нового світу, володар Кастилії і Арагону споряджав щороку нові флотилії, що пливли за океан та збільшували його могутність. Усевидяче око грізного монарха не раз подивлялося і в бік південних земель, куди повтікали маври Гранади, яку він зруйнував кілька років тому. Магриб, звісно, не був Новим світом, але забути про цю землю великий воїн Христа також не міг.
…Кардинал Франсиско Хіменес погойдувався у сідлі на чолі великого загону вбраних у залізо кастильців. Навколо, скільки бачили очі, простягалися неосяжні піски Магрибу. Король мав рацію — цей напрямок не підходив для втілення його завойовницької політики. У піску Іфрикії грузнутиме уся їхня міць — коні, важка піхота, гармати. Рано чи пізно пісок поглине усе. Та разом із тим…
Цей берег повинен стати оплотом королівства. З нього упродовж більш як століття припливають реїси, котрим нема числа. Їх неможливо змусити до бою і роздушити міццю галеонів. Вони самі наче пісок — схопиш, а він просочиться крізь пальці, й ось уже його розвіяв вітер. Та щойно відвернешся — його намітає стільки, що неможливо йти. У цій частині світу потрібна інакша політика. Саме через це експедицію до Магрибу довірили йому, а не кому іншому, здатному лише палити з гармат. Великий Інквізитор знав толк у різних справах, як і собі ціну. Нехай усі далі думають, що його покликання — лише страчувати. Нехай. Він створить силу, яка вийде з цих самих пісків і не даватиме життя реїсам, де б не ставала їхня нога, виживатиме їх у море, під вогонь іспанських галеонів.
Вершники еміра, які супроводжували християнський караван, загарцювали кіньми.
— Тлемсена! — промовив найстарший, вказуючи рукою уперед.
Тут уже траплялися повозки, маври на верблюдах і просто люди, які прямували у напрямку Аль-Джазаїру. З-за обрію виринули куполи мінаретів. А потім Хіменес побачив розкішний палац — володіння Абу Абдал Мухаммада.
…Новина, яку повідомив зранку Салах аль-Назір, не викликала у Лук’яна радощів. Йому було байдуже, а разом із цим не цілком зрозуміла тривога оселилася в серці. Емір приймав у шатранджі гостей, тому мала відбутися велика гра. І яким же було здивування, коли управитель повідомив, що він прислуговуватиме володарю! Чому не Джамад? Незрозуміла тривога посилилася. Та відразу ж надійшло й пояснення. Сьогодні володар обов’язково повинен перемогти супротивника.
Джамад дивився зі свого кутка очима, сповненими лютої ненависті. Власне, обличчя хлопця, як зазвичай, не висловлювало нічого, а от погляд… Що станеться завтра? У цьому, наче ноги у піску, в’язли думки Лук’яна. Картина, як рука Джамада відчиняє клітку, випускаючи лева, стояла перед очима. Звір роздере його на шматки, як попереднього сібі. У голові плуталося. Накази еміра звучали наче здалека. Довелося зробити неймовірне зусилля над собою. Якщо емір не переможе, йому просто відсічуть голову, і Джамаду не доведеться випускати лева…