— Політика великого короля Фердинанда угодна Всевишньому, — вів своєї кардинал. — Тому влада його простяглася так далеко на північ, аж до холодних морів, де вода здатна замерзати на кригу, як і до берегів, що належать тобі. Ми, тут присутні, як і наш король, визнаємо тебе, Абу Абдале, великим правителем. Але згодися — не твої галери припливли до берегів Кастилії. Навпаки, це наші галеони кинули якір у пісок Магрибу.
— На все воля Аллаха, — розвів руками Абу Абдал Мухаммад. — Він посилає моєму народові випробування. І якщо ми його витримаємо, цілком імовірно, що наші галери припливуть колись до християнських берегів.
— Справді, на все воля Господа, — звів долоні Хіменес. — І швидше оця гра, яку ти називаєш шатранджем, закінчиться сама, швидше дерев’яні фігури самі почнуть ходити полем, аніж хтось із нас доведе іншому власну правоту. Ти в жодному разі не змусиш мене вірити в Аллаха, як і я не зможу обернути тебе та твоїх підданих у християнство, адже на це також воля Всевишнього.
— Аллах великий! — згодився Абу Абдал, рухаючи долонями по обличчю.
Власне, ніхто з великих не брав участі у грі на полі, адже значно важливіша гра точилася між ними в іншому просторі. Лук’янові давали накази Салах аль-Назір і Масум Хіді — знавець шатранджу, котрого найняв ще батько Абу Абдала. З боку гостей рішення приймав Дієго де Вера, якого король Фердинанд призначив новим намісником Вахрану. Обидва сібі справно переносили фігури, однак гра тривала мляво і мала суто ритуальне значення. Лук’яну ж, окрім усього, було наказано стежити за грою і дозволено висловлювати думки, адже Масум Хіді давно запримітив здібності хлопця у цій справі.
— Але, попри усі суперечності, є спільна обставина, що єднає два наші королівства. Це диявол, проти якого і ви, і ми боремося. Ви називаєте його шайтаном, ми — сатаною. Ти відчуваєш схожість навіть у назві?
— У різних народів різні закони, — мовив Абу Абдал. — Закони ж природи спільні для усіх. Так говорять наші мудреці. Зло — воно скрізь зло. Але до чого ти хилиш?
— До того, що реїси — зло. Як для вас, так і для нас. Реїси — від сатани. Або по-вашому — від шайтана. Чому не викорінити це зло разом?
— Християни робитимуть спільну справу з тими, кого називають невірними? — звів очі Абу Абдал. — Ваш халіф, якого ви йменуєте Папою, благословить такі діяння?
— Християни проповідують терпимість, а разом з тим розуміють, що є реалії, важливіші, основні. Боротьба з дияволом — головна справа кожного, хто вірить у Христа. Тому наша церква благословить цю справу. І тебе, великий еміре емірів, прийме наш король, якщо приїдеш із миром та подарунками, як раджу тобі я — довірена особа Його Величності. Й отримаєш допомогу в боротьбі з реїсами та непокірними підданими, які деруть на шматки твоє королівство. А земля — вона залишиться вашою. Нам не потрібен пісок. Військо Його Величності назавжди зостанеться у Вахрані й не йтиме далі.
Лук’ян розумів усе, про що йшлося у розмові, бо слова гостя, котрий мав на собі хрест, а отже, був із країв ближчих до його рідних, одразу перекладав тлумач еміра. Той лише хитав головою. Отже, у великій грі, тій, що точилася між ними, володар поступався. На полі ж фігури еміра, навпаки, тиснули супротивника, й увага Абу Абдала все більше перекидалася до шатранджу, спонукаючи господаря Магрибу отримати безумовну перемогу хоча б тут. Та Великий Інквізитор виявився надто здібним політиком, оскільки не дозволив зробити цього.
Гра затяглася надовго, перемови ж, навпаки, скінчилися. Тому Хіменес несподівано підвівся.
— У моїй душі, великий еміре, оселилася втіха від досягнутого. Щойно Його Величність король іспанський Фердинанд надішле своє схвалення, ми почнемо діяти згідно з усіма розділами нашої угоди. А тим часом… Зараз доволі пізня година. Нас виснажив шлях до твого палацу. Я пропоную великому правителю Тлемсени закінчити гру в цій позиції. Нехай не переможе жодна зі сторін. І це якнайкраще символізуватиме нашу угоду.
На обличчі Абу Абдала не здригнувся жоден м’яз. Але те, що висловили очі, побачили всі.
А коли сонце наблизилося до обрію, Лук’ян тихо й непомітно вийшов із головного палацу. Йому наказано було до ранку залишатися тут і виконувати звичну роботу. А це означало, що двоє сібі, яких обере Джамад, підуть доглядати павичів. І одним з них обов’язково буде Лук’ян. Так вирішить Джамад. А коли вони проходитимуть повз страшних звірів, той відчинить клітку з левом, який слухається лише його. Або знову тільки полякає, бо отримує від цього задоволення. А клітку відчинить наступного дня.