Чекати довелося недовго. Таму, бедуїн, який доглядав за справжнім живим альфіті, наблизився і не надто приязно подивився на хлопця. Він був із тих, що «з пекла», адже мав чорну шкіру, проте Лук’ян давно звик і не надто боявся цих людей, оскільки вони також прислуговували володарю.
— Чого ти хочеш, сібі? Навіщо мене кликав?
— Я хочу віддати тобі свою прикрасу з каменем, яку приколюють до чалми, коли я прислуговую Володарю у шатранджі. Після гри з правителем Аль-Джазаїру Салаімом ат-Тумі мудір Салах сказав, що це моя винагорода, і я можу навіть подарувати її будь-кому.
Розтиснувши долоню, він показав прикрасу бедуїнові.
— Навіщо вона мені? — запитав той.
— Та, що була у тебе на голові під час Ід-аль-Фітру, коли ти їхав на справжньому альфіті, гірша, і вона належить володарю. Ця красивіша. І вона буде твоєю.
— Чого ти хочеш за це? — швидко збагнув Таму.
— Щоб ти підняв загорожу, яка відмежовує лева від левиці. Знаю, ти це вмієш. Хочу, щоб ти зробив це зараз. І я одразу віддам тобі камінь із застібкою.
— Нащо тобі це? — подумавши, запитав бедуїн.
У відповідь Лук’ян лише похитав головою.
Усе збігалося. Коли сонце зачепило краєм обрій, Лук’ян уже стояв біля входу до звіринця еміра. Він дивився на далеку жовту кулю, від якої вже не боліли очі, розуміючи, що не Сонце обертається навколо Землі, а навпаки, Земля кругом нього, обертаючись при цьому ще й довкола себе. Він знав, чому зараз від його світла вже не болять очі та з якої причини воно невдовзі зникне за обрієм, а навколо стане темно та прохолодно.
Та що з того? Якщо Таму здурив, це буде останнім, про що дізнався Лук’ян. В уяві хлопця спливла дивна споруда, яку влаштував навпроти сховища книг Абу Хашир і по якій залежно від тіні можна було визначити як день року, так і годину дня. Якщо б Лук’ян зумів догодити вченому, той міг би пояснити, як це робиться і чому ця тінь відрізняється улітку від себе ж узимі, яка у Тлемсені чомусь не має снігу. Абу Хашир жодного разу не бачив снігу і зацікавиться, обов’язково схоче знайти пояснення. Та навряд чи це станеться. Гарчання левів долітало до його вух, змушуючи здригатися.
Джамад у супроводі Юсуфа — наймолодшого сібі, зачинивши двері, попрямував до звіринцю. Обом належало йти за ним. За квітучими кущами, що ховали клітки зі звірами, пролунало гарчання. Джамад, який ішов попереду, зупинився і повільно обернувся до Лук’яна. Від його посмішки у нещасного похолола кров. Ноги не бажали переступати, спотикалися на кожному кроці. Усі троє рушили далі.
Не дійшовши до павичів, Джамад стишив крок і взявся рукою за дверцята клітки. Поруч не було нікого. Наближався час годування, тому інші слуги займалися їжею для тварин. Він обрав зручний час.
Лев, що отримував їжу з рук Джамада, підняв важку голову. Навколо сутеніло, і старший сібі не побачив левиці в іншому кутку загорожі поруч із дверцятами. Посміхаючись Лук’янові, він просунув руку крізь ґрати, приманюючи хижого звіра. Серце Лук’яна здатне було зупинитися. І раптом надсадне гарчання пролунало майже поруч. Левиця, побачивши людську руку, стрибнула до неї. Переляк скривив обличчя нещасного, а от руку прибрати Джамад не встиг. Щелепи зі страшними зубами зімкнулися вище ліктя, і потужним ривком хлопця кинуло на ґрати, а наступної миті вже обоє левів дерли його до себе, оскаженіло працюючи зубами та кігтями. Дикий нелюдський крик лунав над куполами палацу.
Слуги збігалися з усіх кінців, та було пізно. Джамад лежав поруч із кліткою. Руки не було, з плеча його стирчав гострий уламок кістки, а кров розбризкувалася по камінні. Усі, заціпенівши, спостерігали жахливу картину. Він уже не кричав, часто дихав, а очі блукали навсібіч.
Салах аль-Назір прибув останнім. Голос Юсуфа тремтів, коли хлопець укотре розповідав, що Джамад сам запхав руку крізь ґрати, бажаючи погладити лева, адже робив це і раніше. Очі помираючого зупинилися на Лук’янові й щось намагалися сказати в останню мить. А далі Лук’ян зрозумів, що вони більше не бачать.
Про те, що біль буває настільки сильний, Данило не мав гадки. Він виникав у частині тіла, до якої брався кат, і гриз до глибини нутра, а потім поступово розливався на усе тіло, і тоді горлянці бракувало крику, а грудям повітря. Цей умілець знав, що робить. Та набагато гіршим від тілесного болю було те, що лежало у голові важким каменем, — думка, що це триватиме довго, а потім від нього залишаться тільки шматки.
Якщо б його далі чекало життя — навіть цей неймовірний біль можна було би терпіти. Якщо б, навпаки, знати, що вже залишилося недовго — то якось можна було би змиритися і з думкою про смерть. Перше з другим укупі виявилося понад його сили.